До Нікополя ми в’їжджаємо на автівці близько 17 години. Все закрито. Кілька людей прогулюються вулицями, час від часу проїжджає автобус. З усіх міст, де ми побували, це, мабуть, найпорожніше.
Нікополь розташований на правому березі річки Дніпро в Дніпропетровській області. З іншого боку – Запорізька область і місто Енергодар, де розташована Запорізька атомна електростанція. Росіяни захопили її на початку березня. Шість реакторів видно з набережної. Саме з Енергодару ворожі снаряди летять у бік Нікополя.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Прибувши до Нікополя, їдемо в пожежну частину, де нас одразу попереджають про загрозу. Бригади вже знайомі з розкладом обстрілів – о 23:00 починаються «веселощі», кажуть вони. Обстріли почастішали і відбуваються щодня з 12 липня. Росіяни використовують різноманітні засоби обстрілу, включаючи артилерію та ракети.
Як і прогнозувалося, обстріл починається одразу після 23:00, і між звуком виходу снаряда та наступним вибухом – прильотом, проходить лише кілька секунд. Збройні сили України не можуть відповісти “взаємністю”, тому що росіяни прикрили себе Запорізькою АЕС.
Хлопці з пожежної сидять з нами спокійно. Вони звикли до постійних обстрілів. Перед сном пояснюють, якщо вибухи будуть близько, ми повинні відразу падати на землю.
Звук вибухів припиняється і починається знову. Вікна й ліжка трясуться. Час від часу на небі можна побачити спалахи світла. Все це триває до сходу сонця. Рятувальники кажуть – так проходить кожна ніч. Я ставлю питання – як людям далі жити в місті? Відповідь приходить до мене наступного дня.
У полі в тіні АЕС
З настанням нового дня в Нікополі відкриваються пару великих магазинів та кілька маленьких кафе. До полудня спостерігається постійна метушня людей, які прямують на роботу чи з роботи, або гуляють парками. Загалом, розповідають рятувальники, більшість населення виїхала з Нікополя. Але є й сотні людей, які щовечора виїжджають з міста – чи то в сусідні села, чи то в поле – щоб наступного дня повернутися.
Поїхавши за місто в одне із таких полів, знайомимося з сім’єю – Олександром та Ілоною разом із дітьми – дворічною Златою та шестирічною Мирославою. 1 вересня снаряди падали поруч з їхнім будинком. Відтоді вони щоночі виїжджають на мікроавтобусі спати в поле під Нікополь. На цьому ж полі стоять десятки машин.
«Це досі схоже на сон. Я не можу повірити, що мені доводиться виходити з дому, спати в полі, щоночі чути вибухи і зі страхом дивитися на Запорізьку АЕС. І найстрашніше, що попереду зима», – каже Ілона.
Вона зізнається, сім’я не хоче їхати, тому що має велике господарство, з якого продовжують отримувати стабільний прибуток.
«Я не хочу бути біженцем. У мене є свій дім. Чому я маю тікати?», – додає вона.
Повертаючись до Нікополя, зупиняємося повечеряти в одному з небагатьох працюючих кафе і питаємо офіціанта, як йому живеться в місті. Каже, до вибухів уже звик, але лякає інше: «Страшно, бо АЕС через дорогу», — видає він. «Росіяни часто самі обстрілюють станцію, але хочеться вірити, що у них є хоч трохи здорового глузду».
Наш офіціант, як і багато інших нікопольців не виїжджає на ніч з міста. Він йде додому, готуючись до гучної темряви..
«І так у нас минає кожна ніч».
Оригінал англійською тут.
