Дехто з небагатьох російських опозиціонерів, які опинились за кордоном, дуже образився на слова президента України Володимира Зеленського. Він говорив про те, що росіянам за межами Росії добре було б повернутись в Росію для того, щоб висловити ставлення до путінського режиму або (оскільки вони вихваляють цей режим) щасливо жити при ньому, а не на «клятому» Заході. Тепер чимало росян, а навіть такий безсумнівний антипутінець, як Віктор Шендерович, заявляють, що це образа, що українці (в першу чергу українські еліти) також винні в тому, що в Росії «виплекали дракона», тобто Путіна…
Президент Зеленський мав на увазі зовсім не опозиціонерів, а тих росіян, які роблять вигляд, що нічого не трапилось, а Європа – це для них свого роду бутік чи супермаркет, а власне про росіян-опозиціонерів ми сьогодні поговоримо.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
54 роки тому, у серпні 1968 року, невеличка група людей в Росії організувала акцію протесту. Резонанс був величезним, без перебільшення всесвітнім. Ці люди нікому, крім тодішнього політичного режиму СРСР, не дорікали. Це було їхнє рішення, їхня власна війна проти насильства.
Отже, 25 серпня 1968 року на Красну площу у Москві з протестом проти вторгнення Радянського Союзу до Чехословаччини вийшли лінгвіст Костянтин Бабицький, філолог Лариса Богораз, поетеса Наталія Горбаневська, поет Вадим Делоне, робітник Володимир Дремлюга, мистецтвознавець Віктор Файнберг, фізик Павло Литвинов. Вони розташувались на історично сумно відомому Лобному місці (це – частина Красної площі) з саморобними чехословацькими (тоді ще існувала єдина Чехословаччина) прапорцями і плакатами.
Акція тривала лічені хвилини. Всіх учасників затримали. Двох з них відправили у табори, трьох – на заслання, одного – Віктора Файнберга – до психлікарні. Лише Горбаневську, яка вийшла на демонстрацію із немовлям, звільнили.
Трохи раніше, 21 серпня 1968 року, радянський десант з оперативників КҐБ приземлився на празькому аеродромі Рузин, а потім до Чехословаччини увійшла танкова армія. Операцією командував ґенерал Іван Павловський. У вторгненні також брали участь країни тогочасного, як він називався, “соціалістичного табору” – Польща, Угорщина, Німецька Демократична Республіка, Болгарія. Всього до Чехословаччини увійшло близько 7 000 танків і 300 000 солдатів і офіцерів.
Проте не всі країни у згаданому «соціалістичному таборі» підтримали акцію, як її називала радянська пропаґанда, «допомоги братньому чехословацькому народові». Румунія, якою тоді керував Ніколае Чаушеску, відмовилась долучитись до формату відвертої інвазії. Югославія, Китай і Албанія висловили протест. Протестували чехи і словаки. Протестували і українці.
26 серпня 1968 року у Нововолинську Волинської області на колгоспному ринку, а також на стінах шахтоуправління шахти № 4 «Нововолинська» з’явились написи «Смерть кремлівським бюрократам. Руки геть від Чехословаччини!». 29-30 серпня 1968 року в Києві та інших містах були розповсюджені листівки з критикою внутрішньої і зовнішньої політики КПРС, з протестом проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. 12 вересня 1968 року у Чернівцях виявили листівки з протестом проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини.
Водночас в газеті «Правда», центральному друкованому органі Комуністичної партії Радянського Союзу, було сформульовану «доктрину Брежнєва». Йшлося про «обмежений суверенітет» соціалістичних держав. Обмежений, ясна річ, на користь Москви. Чому? А тому, що, мовляв, існує небезпека, що загрожує з боку світового імперіалізму, себто від Заходу. Чи не нагадує вам це те, що ми чуємо сьогодні від кремлівських пропаґандистів?
Та повернуся до тих, хто у 1968 році вийшов на Красну площу у Москві. Наталю Горбаневську спочатку звільнили. Вона підготувала документальну книгу «Полудень. Справа про демонстрацію на Красній площі», яку видали за кордоном. Одначе у грудні 1969 року авторку таки запроторили до психіатричної лікарні в Казані. Вона вийшла звідти у 1972-му, а в 1975 році з двома синами еміґрувала. Разом із нею у Франції опинились Вадим Делоне і Віктор Файнберг. Вадим помер у 1983-му. Володимир Дремлюга та Павло Литвинов еміґрували до США. Костянтин Бабицький помер у Москві в 1993 році.
Наталя Горбаневська пішла з життя у Парижі в листопаді 2013 року. Та перед тим ми встигли зустрітися завдяки моєму французькому колезі професору Алену Блюму. Памʼятаю, як ми сиділи в кафе біля метро «Шатле», я слухав її і вдивлявся в обличчя жінки. Вона зовсім не виглядала як героїня, але вона була нею. Вона нікому не дорікала і нікого не робила співучасниками «плекання дракона». Вона відповідала за свої вчинки в першу чергу перед собою.
Наталя Горбаневська писала вірші. Ось один з них:
С новым веком, с новым ветром
Над сто первым километром,
с несбивающимся метром
скорбного листа.
Раз-два-три-четыре-пять,
вышел зайчик, и опять
норовит его распять
волк из-под куста.
З цим «вовком» вона зустрілась вже в путінській Росії. 25 серпня 2013 року – у річницю того далекого свого виступу з однодумцями – вона взяла участь у демонстрації на Красній площі у Москві під гаслом «За вашу і нашу свободу». Банер із цим гаслом розгорнула група із дванадцяти осіб біля Лобного місця. Поліція затримала десять осіб, але знов Горбаневську не чіпали.
…«Можешь выйти на площадь, смеешь выйти на площадь в тот назначенный час?!». Це – слова з пісні популярного в Радянському Союзі літератора і барда, а потім вимушеного емігранта, Олександра Галича (до слова, уродженця України). Він написав це у серпні 1968-го. Йшлося про подвиг тих, хто вийшов на московську Красну площу того самого серпня того самого року.
Пам’ятаймо про цих героїв, які нікому нічим не дорікали і брали на себе відповідальність за те, що коїться у їхній власній державі.
Юрій Шаповал, професор, доктор історичних наук.
