Дехто вважає, що Росія стане іншою після того, як Володимир Путін, якого зображують головним світовим лиходієм, зникне з політичної сцени. Проте в умовах триваючої військової агресії стає все більш очевидним, що таке уявлення не відповідає дійсності, оскільки практично все російське суспільство підтримує путінську війну проти України.
Будь то колишній президент Дмитро Медведєв, близький соратник Путіна Микола Патрушев, оскароносний режисер Микита Міхалков чи горезвісна пропагандистка Маргарита Симоньян, яка покладає великі надії на глобальний голод – нинішня війна, безперечно, опирається на широкі маси населення РФ, 83% якого схвалюють дії Путіна.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Повсюдні анекдотичні свідчення лише підкреслюють, наскільки мілітаризованими та жорстокими стали росіяни. Коли минулого тижня російська армія розбомбила центр Вінниці, реакція пересічних росіян (не лише чоловіків, а й жінок із типовими кошенятами на аватарках ) у різних Telegram-каналах містила ставлення до українців як до людей другого сорту. Більше того, росіяни висловлювали надію, що незабаром армія РФ випустить по них ще більше ракет.
Ще більш тривожним сигналом є те, що багато сімей загиблих в Україні російських солдатів, аж ніяк не вражених смертю своїх синів, продовжують поширювати антиукраїнський і антизахідний контент у соціальних мережах, як показує Bihus.info. Водночас родичі загиблих не соромляться з вигодою користуватись неочікуваними перевагами статусу «сім’ї загиблого героя». Наприклад, купуючи нову Ладу.
Усе це явно свідчить про те, що Захід помилився, коли спочатку описував війну Росії проти України як війну особисто Путіна. Виникає питання, куди прямує це високомілітаризоване, підживлене пропагандою суспільство? І, головне, як Захід планує впоратися з країною, яка поступово, але неухильно закривається економічно та ментально, а його санкції мало впливають на звичайних росіян, які звикли жити в бідності?
Можливо, Росія й не перетворюється на СРСР 2020-х, а лише дотримується своєї версії кланового капіталізму. Але виглядає так, ніби вона створює власну реальність з обмеженою взаємодією із зовнішнім світом, тому важливо поміркувати над відповідями на ці запитання.
Більше того, оскільки застосування традиційних інструментів «м’якої сили» більше не є можливим через нові драконівські російські закони, які відлякують прогресивніші та багатші класи від будь-яких спроб протистояти режиму, а російські наукові кола втратили залишки здорового глузду.
Рішення Московського державного університету запровадити магістерську програму «Протидія кольоровим революціям», яка навчатиме студентів створювати міфи про «спецоперації», подібні до нинішньої в Україні, є яскравим тому прикладом.
Деякі експерти вважають, що війна проти України призведе до розпаду Російської Федерації, втрати спірних територій і остаточного колапсу країни. Цей сценарій є привабливим для багатьох, однак наразі існує мало доказів його реалістичності.
Хоча деякі регіони Росії, як-от Бурятія у Східному Сибіру, яка зазнала значних людських втрат у цій війні, час від часу демонструють ознаки протестних настроїв, низький рівень громадянської свідомості та здатність задовольнитися мінімальними фінансовими стимулами свідчить про те, що Москва, яка продовжує заробляти мільярди на експорті викопного палива, знайде спосіб заспокоїти цих людей.
Це, однак, не означає, що російське суспільство повністю застраховане від змін.
Оскільки нинішній російський уряд не в змозі виграти війну в Україні – принаймні в тому сенсі, в якому він сприймає перемогу, враховуючи, що обмежені територіальні здобутки не є еквівалентом нищівної поразки Києва, якої прагнула РФ – рано чи пізно розчарування обов’язково прийде. Крім того, економічна ситуація повільно, але погіршується, що стане більш відчутним, коли Європа зменшить свою залежність від російського викопного палива.
Буремна історія Росії дає нам уявлення про те, до чого може призвести це розчарування – до обмежених соціальних протестів, як під час Сніжної революції 2011-2013 рр. і відразу після 24 лютого, або до багатолюдних та ідеологічно небезпечних, схожих на кінець російської монархії в лютому 1917 р. або спроби державного перевороту 1991 року.
Перший варіант, хоч і не повністю виключений, виглядає малоймовірним, оскільки російські ліберали не мають достатнього впливу на суспільство. Вони також не є справжніми лібералами в західному розумінні цього терміну. Наприклад, Дмитро Тренін, колишній директор нині неіснуючого Московського центру Карнегі, регіональної філії «Фонду Карнегі за міжнародний мир», очолював установу з моменту її створення. Однак ця обставина не заважала йому відкрито просувати путінські наративи та імперіалістичні ідеї.
Інші діячі, такі як Ксенія Собчак, Олексій Навальний чи Катерина Шульман, можуть не вважати війну сенсом існування Росії і більше турбуються про економічний добробут країни, але й їхнє сприйняття України навряд чи викликає захват. У своєму інтерв’ю 2021 року Навальний, наприклад, фактично відкинув ідею анулювання анексії Криму, заявивши, що півострів – це не бутерброд, який можна передавати туди-сюди.
Другий варіант, який може призвести до змов, заколотів і насильницьких «патріотичних» протестів із закликом до військової помсти, виглядає набагато вірогіднішим – навіть якщо Путін, у якого підозрюють серйозну хворобу, залишиться при владі в короткостроковій перспективі. Зважаючи на те, що Росія неминуче стає все ближчою, біднішою та все більше підданою остракізму, це означає лише одне: Заходу необхідно не зволікаючи виробити нову стратегію та бачення Росії.
Росія та її армія, звісно, можуть бути посміховиськом у світі в той час, коли великі корпорації, такі як IKEA, H&M, Lush і Starbucks, залишають російський ринок одна за одною, а російські жінки борються за залишки каструль і сковорідок шведського дизайну. Але це жодним чином не означає, що це вже Росія в найгіршому її прояві.
Останнє, мабуть, у нас ще попереду.
Оригінал англійською тут
