Після історичного рішення ЄС надати Україні статус кандидата на вступ Київ офіційно ступив на шлях, що веде до членства в ЄС, маючи потужну військову підтримку з боку головних союзників. Почались розмови про можливу дату набуття членства: французький президент Емманюель Макрон вважає, що процес може йти “десятиліттями”, інші відводять на це від п’яти до десяти років, а заступник голови Офісу Президента Ігор Жовква говорить про ще коротший, проте нереалістичний термін – від одного до трьох років.

Advertisement

Можливо, Президент Володимир Зеленський мав рацію, коли сказав, що спромігшись отримати статус кандидата за кілька місяців, Україна зможе пройти шлях до повного членства менш ніж за десять років. Справді, до війни її перспективи швидкого вступу до ЄС (та й НАТО) виглядали геть нереальними.

Вторгнення Росії спричинило тектонічні зсуви в українському суспільстві на користь приєднання до ЄС і НАТО, проте готовність Києва перейти від заяв до реальних реформ досі залишається під питанням.

Брюссель чудово це знає, і це було однією з причин його небажання надати Україні статусу кандидата до останньої хвилини. В той же час досі немає певних ознак бажання НАТО виконати свою давню обіцянку прийняти Україну до своїх лав.

Advertisement

Надто повільний поступ

Візьмемо, приміром, Угоду про Асоціацію – ключовий документ, що визначає відносини між ЄС і Україною з 2014 року: Її виконання, хоча й успішне в деяких напрямках, часто буксує, а то й зовсім не рухається – як-от у напрямку судової реформи.

ЄС назвав реформу судової системи в числі семи ключових вимог до України як кандидата. Вона включає в себе реформування Конституційного суду, а також імплементацію антиолігархічного закону, у чому зацікавлене й НАТО.

На жаль, тут зміни ще не настали. Адміністрація президента досі відкладає призначення очільника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, що є однією з ключових вимог ЄС, виконанням яких зайнятись особисто Зеленський пообіцяв Президентці Єврокомісії Урсулі фон дер Ляйєн та Президентові США Джо Байдену.

Advertisement

Таку нерішучість легко пояснити існуванням певних інтересів і олігархічним впливом, проте більшою мірою, як видається, тут справа в українській ментальності і звичках.

Кому вигідні реформи

В розумінні Києва ЄС і НАТО вимагають від нього стрибати крізь палаючий обруч задля вигоди сусідів, хоча в питанні членства більше “пряників”, ніж “батогів”: навряд чи від цього найбільше виграють чиновники ЄС чи НАТО.

Advertisement

Україна має здійснити велику кількість реформ не для когось, а для себе, для своєї економіки, своїх громадян. Хороший приклад цього – реформування кордону з ЄС.

З точки зору ЄС та НАТО ці перетворення необхідні для збільшення прозорості та безпеки, боротьби з контрабандою і корупцією і збільшення торгівлі. Для українців вони необхідні з інших політичних причин: чистий і впорядкований кордон, коротші черги з туристів і заробітчан і відчуття привабливості своєї країни для сусідів.

На жаль, поточний стан української прикордонної інфраструктури дуже далекий від таких умов, оскільки Україна не виконує більшість своїх обіцянок десятирічної давності щодо реконструкції пунктів пропуску та організації надійної процедури перетину кордону.

У довоєнні часи серед політиків і громадян не завжди переважала думка про те, що реформи необхідні самим українцям, а не є лише обоі’язком перед західними партнерами. І досі не зрозуміло, чи таке ставлення змінилося.

Advertisement

З одного боку, є приводи для надії. Одна з них – швидка ратифікація Стамбульської конвенції після більш ніж десяти років вагань. Інша стосується заяв високопосадовців, наприклад, віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Ольги Стефанішиної та глави Офісу президента України Андрія Єрмака, які розуміють, що Україна єдина відповідальна за прискорення розгляду своєї заявки на членство в ЄС та завершення судової реформи та реформи Служби безпеки України, чого особливо прагне НАТО.

Advertisement

З іншого боку, сазі з призначенням керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) кінця-краю не видно – і це лише один із безлічі кроків, які Україна має пройти на шляху вступу до ЄС та НАТО. Інші будуть не менш складними.

Саме тут зміна способу мислення відіграє вирішальну роль.

Приємно бачити, що війна змусила українців усвідомити, які цінності їм дорогі, підвищивши відсоток підтримки членства в ЄС і НАТО до 90% і 73% відповідно – приблизно на 30% більше, ніж у довоєнні часи.

Але також було б лицемірно стверджувати, що незрозумілі дії українського уряду і перешкоджання важливим реформам існують у вакуумі. Багато в чому українська влада відображає те, як звичайні люди вирішують свої справи та розмірковують, звинувачуючи при цьому владу в тому ж.

Щоб змінити цей підхід, українці повинні усвідомити: якщо вони хочуть вступити до ЄС та/або НАТО, саме вони отримають найбільшу вигоду від необхідних реформ, навіть якщо це означає відмову від усталених способів вирішення питань і перетворення хаосу у впорядкований життєвий простір.

Чим швидше це усвідомлення з’явиться, коли уряд відчує посилення суспільного тиску, тим швидше Україна завершить необхідні реформи та стане повноправним членом ЄС. Можливо, навіть членом НАТО, оскільки може обійтися без необхідності завершення Плану дій щодо членства. Інакше вона може опинитися в «клубі очікування», до якого президент Албанії запросив Україну в день історичного саміту ЄС, і залишитися довічним претендентом на вступ до НАТО.