Від вимазаних червоною фарбою воріт посольств і облитих нею послів до активістів, які виступають проти воєнних злочинів – так митці та протестувальники говорять світові про злочини Росії.
На початку 1940-х років, у розпал Другої світової війни відомий білорусько-французький художник Марк Шагал написав картину «Українська родина». Це твір, який зі зрозумілих причин останнім часом часто з’являється і широко поширюється в соціальних мережах. На ньому зображені українські батько, мати та немовля, які тримаються одне за одного посеред моря червоного і помаранчевого. Небо, будинок і поля палають, а сім’я ще тісніше тримається разом, щоб вижити.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Така палітра з переважанням червоних і помаранчевих кольорів, звичайно, не була випадковою для художника, співвітчизники якого пережили жахи окупації. Дійсно, кров була вагомою темою в мистецтві загалом та у зображенні кожної з воєн, що точилися протягом століть.
Але з огляду на особливість війни в Україні, нашу мультимедійну епоху і потенціал стати вірусним контентом, «кров» стала чимось унікальним.
У цій війні мистецькі протести зі звинуваченнями в кривавих злочинах мають на меті намалювати вражаючу картину зламаних життів і показати всьому світу, що руки росіян у крові,
Небайдужі митці та активісти невпинно поширюють цей меседж по всьому світу через плакати, картини, акції протесту біля посольств, хореографічні вистави тощо.
Від самого початку війни ілюстратори по всьому світові гостро й жорстко критикували криваву жорстокість російського вторгнення в Україну. У квітні журналіст The Financial Times Джеймс Фергюсон запропонував політичну карикатуру на новий статус Росії у світі, даючи зрозуміти, що очікуваної братської підтримки з боку Китаю Володимир Путін не матиме. Карикатура Фергюсона зображує усміхненого самовдоволеного Путіна, який тягнеться з обіймами до свого друга Сі Цзіньпіна. Натомість Сі з жахом відсахнувся від Путіна, руки якого в крові, а костюм спереду весь мокрий, як фартух м’ясника.
Також у квітні з’явилися твори мистецтва, присвячені тому, що швидко ставало водночас глобальним жахом і глобальним мемом: ганебна схильність до мародерства, яку демонстрували російські солдати. Вже в перші місяці війни вояки РФ зганьбилися тим, що відправляли додому закривавлені «трофеї» – від побутової техніки до одягу та іграшок.
Польський аніматор Янек Коза без зайвих церемоній у своєму анімаційному фільмі зобразив російського солдата, який повертається додому з подарунком для свого хлопчика. «Я тобі, сину, подарунок привіз. Тільки спочатку помий», — каже солдат, віддаючи малому закривавлену машинку.
Того ж місяця з’явився плакат із закликом до міжнародної спільноти «ВРЯТУЙТЕ МАРІУПОЛЬ!», який перегукувалася як із середньовічною композицією, так і з кольоровою гамою та сюжетом іншої картини Шагала. Жінка з немовлям, які нагадують класичних Мадонну з маленьким Ісусом, але обмотані закривавленими бинтами та прикриті кільцем українських воїнів. Зомбіподібна орда російських агресорів зображена в диявольських червоних тонах: червоний одяг, червоні руки та огидно гротескні червоні обличчя під червоними касками із літерою Z. Вони щось кричать українським бійцям.
Живі протести, перформанси та активізм нещадно нагадують росіянам про справжню «кров на їхніх руках». На березневих і квітневих фотографіях, які стали вірусними, – ворота російських посольств у багатьох країнах, облиті червоною фарбою. Ці червоні плями ганьби, які неможливо змити, і через кілька місяців залишаються, як тавра, на воротах посольств від Праги до Оттави.
І навіть там, де на воротах іще не видно червоної фарби, все одно постійно з’являються нові криваві нагадування. У травні опудало Путіна висіло, немов на ешафоті, перед російським посольством в Осло, і його руки знову були в крові.
Водойми навколо російських посольств також були перетворені на жорстко викривальні «озера крові» з червоної фарби, як це було у Вільнюсі протягом кількох тижнів.
Значно почастішали й викривальні перформанси як форма мистецького політичного протесту. Купи речей були звалені перед воротами російського посольства у Варшаві, нагадуючи про «трофеї», які російські мародери посилали додому – ноутбуки, телефони, взуття, одяг. Усе це було у «крові».
Акція протесту перед посольством Росії в Лісабоні в квітні стала ще одним витвором мистецтва перформансу, який перетворили на своєрідну «розфарбовку». Тротуар, інсценований під кафе з червоними скатертинами, був усіяний «застреленими» цивільними особами в чорному одязі з червоними шарфами, що зображували кров із ран.
А найвідоміший приклад «кривавого» мистецтва та активізму, який перетнувся з реальною політикою та викликав міжнародний резонанс, стався в травні, коли посла Росії в Польщі Сергея Андрєєва облили «кров’ю» під час церемонії покладання вінків до Дня Перемоги у Варшаві. Згодом відео та фото Андрєєва, який намагається витерти залите червоним обличчя, облетіли світ.
У відповідь на таку образу МЗС Росії викликало польського посла, висловило офіційний протест і зажадало офіційних вибачень. Досі жодних вибачень від Польщі Росія не дочекалась.
Вже чотири місяці таке мистецтво глобального масштабу та активність, яка нагадує Росії про її геноцидні дії, є потужними та провокативними. Художники навряд чи перестануть використовувати творчі способи висловити своє обурення жахливими воєнними злочинами росіян в Україні. І як у Варшаві, вибачень чекати не варто.
Десятиліттями кілька поколінь людей у світі асоціювали Росію з усім червоним – червоними площами, червоними страхами та червоною армією. Але ймовірно, що в 21-му столітті населення планети матиме зовсім іншу асоціацію з Росією на довгі роки – червоний як колір провини та ганьби. Ці метафоричні або навіть буквальні прояви «крові на руках» не змиються ще довго.
Оригінал англійською тут.
