ПОГЛЯД: 100 років самотності України закінчилися

Момент істини настав. Наївність Заходу щодо Росії, її історії, культури та мотивів остаточно викрита, і на це вже не можна не зважати.

Росія втратила статус міжнародного колоса, на який так довго претендувала, а фіговий листок «великої культури» , як і лаври самозвеличеного борця проти фашизму та за права колишніх колоній, фактично відвалився.

Імператор – йдеться не лише про горе-царя наших днів Путіна, але й про весь атавістичний російський автократичний та імперський етос – виявився голим. А також потворним, токсичним і дуже небезпечним.

Погрози ядерною зброєю – як брязкання шаблею та збирання багатотисячних армій в старі часи – не є ознакою сили, не кажучи вже про якусь вищість. Скоріше це відображає грубу та агресивну ментальність, яка намагається замаскувати свої глибинні недоліки необгрунтованими претензіями.

Особливо небезпечним видається те, що Росія симулює удавані переваги у сферах, які дійсно мають велике значення: повага до прогресивних цивілізаційних цінностей і норм, де поважаються рівність і права людини, включаючи національне самовизначення та самоідентичність, верховенство права всередині країни та у міжнародному правопорядку, перевага демократії над автократією, правди над обманом і самообманом, а безпеки над перманентною незахищеністю.

Війна Росії проти України розгорнута одночасно на два фронти – проти самої України та проти Заходу, з яким Україна себе ототожнює, від якого отримує всебічну допомогу і який сьогоднішній Кремль, як і в царську та комуністичну епохи, ненавидить як ідеологічний, точніше цивілізаційний, виклик собі.

Занадто довго Росію в різних її втіленнях або неправильно розуміли, що призводило до наївного сприйняття, або нерозважливо їй довіряли різноманітні «попутники», «корисні ідіоти», «прагматики» та просто егоцентричні циніки. Радянські ідеологи вхопилися за цю легковірність русофілів усіх мастей і використали їхню готовність мовчазно чи явно підтримувати наративи Росії або безсило потурати їм.

Щоб виправдати свою агресію проти України, Путін неодноразово заявляв, що її насправді ніколи не існувало і що створити її дозволив Ленін на початку 1920-х років. Як сучасний новий цар Росії, Путін заявляє претензії на звання її авторитетного історика-ревізіоніста.

Будь-який серйозний історик знає, що російська цариця Катерина II вела жваве листування з видатним вільнодумцем Європи XVIII століття – Вольтером. Іще в 1731 році він писав у своїй першій книзі: «Україна завжди прагнула бути вільною».

Коли Вольтер помер незадовго до Французької революції, російська влада поспіхом викупила всю його бібліотеку разом з його листуванням, щоб цензурувати листи, якими обмінювались високоосвічений європейський філософ-революціонер і російська самодержиця, що маскувалась під лібералку.

У цьому проявилась сама сутність «вічної» Росії: нахабність, обман, маніпуляції та цинізм. Звичка її ставитись до західних людей як до наївних дурнів, а потім, у випадку, коли її викрили, відступати в ідеологічний бункер і звідти кидати люті погрози, розмахуючи зброєю, і все під виглядом нібито захисту від нападу.

Імперська Росія разом з іншими своїми союзниками зрештою перемогла Наполеона і в 1815 році окупувала Париж. Але що сталося з тими російськими офіцерами, які дійшли до Франції і побачили різницю між відсталою автократичною Євразійською імперією та модерною Європою того часу? У грудні 1825 р. вони здійснили спробу державного перевороту з метою повалення російського самодержавства. На жаль, ці ліберальні «декабристи» зазнали поразки і були страчені або ув'язнені. На жаль, у Росії було мало моментів справжньої демократії.

До честі України, її представники середини ХІХ століття не схилялися такою мірою перед імперською могутністю російського царського престолу, як ті ж ікони російської культури – Пушкін, Достоєвський та інші їх сучасники.

Тарас Шевченко, поет, художник і провидець, якого вважають надихаючим голосом, що пробудив сучасну Україну, провів 10 років на каторзі з 1849 до 1859 року через його відверте засудження російського самодержавства та імперіалізму.

Навіть його більш загадковий сучасник Николай Гоголь, він же Микола Гоголь, зробив чимало у свій особливий спосіб, щоб викрити гнилість і облудність російської царської системи, використовуючи гумор із дуже влучним ефектом.

Але російський деспотизм глибоко пустив своє коріння. У другій половині ХІХ століття різні царі забороняли українську мову. Навіть коли українське культурне та політичне відродження розпочалось всупереч усьому, російським лібералам все ще було важко визнати, що українці ніколи не були росіянами і хочуть самі визначати свою долю.

Навіть коли на початку 1917 року царські порядки були змінені на «буржуазно-демократичні», старе мислення і звички залишилися. Російські «демократи» вперто не хотіли дозволити Україні йти власним шляхом. Згодом, у 1918-20 роках, російські «білі» та «червоні»  боролися з нею під час громадянської війни (переважно на території України), і обидві сили були проти незалежності України.

Тим часом українці боролися за консолідацію національно-революційних сил та за свою незалежність, чого багато хто на Заході тоді волів не помічати, чого насправді не усвідомлювали і чим майже не цікавились донедавна.

Червоні зрештою перемогли, і хоча боротьба України за самовизначення була придушена переважаючою силою, безжальний більшовицький лідер Володимир Ленін був змушений зважати на політичні реалії та прийняти створення теоретично добровільного союзу суверенних «радянських» республік, до якого увійшла й Україна, тобто СРСР.

Що було далі, ми знаємо: номінальні поступки більшовицького керівництва в 1920-х роках, колективізація, геноцидний Голодомор 1932-33 рр. (який ігнорували західні демократії та Ліга Націй), чистки, ГУЛАГ, Друга світова війна з усіма її жахами та втратами, які вона спричинила, післявоєнний український збройний спротив, більш інтенсивні репресії та масові депортації, а потім післясталінський період з ув’язненнями патріотично налаштованих дисидентів і поступовою русифікацією.

Але Україна вистояла, і наприкінці 1980-х її національно-демократичне відродження вирішило долю радянської системи, що похитнулася. Саме самоствердження України вирішальним чином активізувало різноманітні відцентрові сили в СРСР і призвело до остаточного розпаду радянської імперії. Як не дивно, на той час багато західних лідерів, таких як британська прем’єр-міністерка Маргарет Тетчер і президент США Джордж Буш, воліли , щоб останній радянський лідер Михайло Горбачов зберіг свою «реформовану» імперію цілісною.

На короткий час за правління пострадянського російського президента Бориса Єльцина здалося, що сторінку історії перегорнули, відкривши нову еру як для відносин між Сходом і Заходом, так і для українсько-російських відносин.

Але ненадовго. Наступник Єльцина Володимир Путін, політичний вискочка з темним минулим, вийшов на сцену і почав накопичувати владу та багатство, граючи на звичних для росіян неврозах, параної та самообмані.

Хизування воєнною силою, спочатку в Чечні та Грузії, а потім і за їх межами, використання російських енергетичних ресурсів у політичних та економічних цілях, повзучий історичний ревізіонізм, що обґрунтовує ілюзію «величі країни», її військової непереможності та безкарності – все це пішло в хід, дозволивши клептократії, авторитаризму та шовінізму зростати.

Україна теж далеко не бездоганна, і теж має за що відповідати. Замість того, щоб бути пильними та зміцнювати свою незалежність шляхом рішучої внутрішньої трансформації та підвищення своєї обороноздатності, українці дозволили корупції розквітнути, а олігархи та проросійські сили використовували ситуацію у власних інтересах.

Наприкінці 2013- на початку 2014-го протести на Майдані та Революція Гідності засвідчили, що значній частині українського суспільства ця ганебна ситуація набридла і вона хоче рішуче змінити курс розвитку та покінчити з втручанням Росії.

Москва відповіла захопленням Криму та частини українського Донбасу. Україна давала відсіч, як могла, за неоднозначної посередницької політичної підтримки Німеччини та Франції в форматі Нормандської четвірки, в якій вони дозволили Росії ухилитися від визнання своєї ролі агресора.

У 2019 році принизлива поразка Петра Порошенка на виборах президента України продемонструвала, що переважна більшість українських виборців незадоволені тим, як він керував країною з огляду на великі очікування, породжені Революцією Гідності. Цинічний повномасштабний напад Росії на Україну в лютому 2022 року остаточно змінив ситуацію. Він об’єднав українців, незалежно від їхнього регіонального, мовного чи етнічного походження, у одностайній підтримці України як незалежної, демократичної, європейської держави. Це дало новому президенту Володимиру Зеленському, новачку в політиці, можливість відчути себе справжнім лідером нації, що чинить опір агресору, і напрочуд ефективно комунікувати з усім світом від імені свого народу.

Крім того, російський наступ викрив брехню, яка лежить в основі заяв Путіна, що він розпочинає спецоперацію з порятунку росіян і російськомовних в Україні, яку він бачить  як розширення «русского мира». Жодне українське село, містечко чи місто не зустріло російських загарбників як визволителів.

Навпаки, вторгнення Росії та її стратегія геноциду лише прискорили кристалізацію сучасної, повноцінної, інклюзивної української політичної нації.

Якщо раніше Москва намагалася представляти українських патріотів як західноукраїнських послідовників Степана Бандери, лідера українських націоналістів, якого агент КДБ убив у Мюнхені в 1959 році, то тепер вона повинна визнати той факт, що своєю варварською поведінкою вона перетворила мешканців сходу і півдня країни, переважно російськомовних українців, у «бандерівців».

Крім того, своїми нелюдськими злочинними діями Росія відвернула від себе своїх колишніх «друзів» на Заході й ізолювала себе до такої міри, яку не можна було навіть уявити лише рік чи два тому.

Майже через 11 місяців після того, як Москва розпочала свій бліцкриг проти України, українці переходять у наступ за безпрецедентного рівня розуміння та підтримки з боку своїх демократичних союзників у західному світі.

Перефразовуючи Габріеля Гарсіа Маркеса, 100 чи близько того років самотності України добігли кінця. І тепер вона благословенна новонабутою солідарністю та істинною любов’ю в ці часи метафоричної політичної холери.