Сергій Параджанов: натхненний українськими традиціями та натхненник для сучасних митців

Його роботами захоплювався дизайнер Ів Сен-Лоран, а на захист став письменник Луї Арагон. Він настільки любив творчість, що в одній із в‘язниць відкрив школу живопису. Власноруч зроблений у в’язниці медальйон із кришок для пляшок із молоком було подаровано кінорежисеру Федеріко Фелліні. А його найзнаменитіший фільм «Тіні забутих предків» за кількістю нагород увійшов до Книги рекордів Гіннесса. Мова йде про українсько-вірменського кінорежисера-авангардиста Сергія Параджанова. 

Параджанов відомий як представник хвилі українського поетичного кіно. Саме він започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу. Народився він 9 січня 1924 року у Тбілісі, Грузія. Здобувши освіту у місцевій консерваторії, Параджанов пішов в Інститут інженерів на будівельний факультет. І вже тільки після цього майбутній кінорежисер у 1946 році вступив до Всеросійського державного інституту кінематографії, де його наставниками були режисери-сценаристи Олександр Довженко та Ігор Савченко. 

1955 році Параджанов зняв на кіностудії Довженка у Києві свій перший повнометражний фільм «Андрієш» на основі свого дипломного короткометражного фільму. До 1960 року у видатного кінорежисера з‘явилося ще три фільми — «Перший парубок», «Українська рапсодія» та «Квітка на камені». Втім, ці перші чотири фільми були не оцінені критиками та ніхто, навіть, уявити не міг, що Параджанов вже стане видатним митцем. 

Але все ж таки у 1966 році Сергій зробив екранізацію повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», яка стала однією з найяскравіших подій радянського кінематографа. Стрічка посідає перше місце у списку найкращих українських фільмів. Крім того, Гарвардський університет включив фільм у список обов'язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь в кінознавстві. Також ним захоплювалися кінорежисери Мартін Скорсезе та Фелліні.

Феноменом фільму стало відображення культури автентичної української традиції. Фільм знятий про звичайне життя гуцулів. 

«Коли Параджанов приїхав на Гуцульщину, то він побачив зовсім інше життя. Він побачив те саме, про що писав Коцюбинський. І Сергію за допомогою своїх мистецьких здібностей вдалося показати той край так, яким він його відчував. Митець легко і достеменно показав буденне життя людей — праця біля худоби, традиції, святкові вітання, колядки тощо. Також він зобразив, як люди можуть себе забезпечити одягом та харчуванням за рахунок того, що у них є своя земля», — розповіла Kyiv Post Галина Мокан, працівник музею «Тіні забутих предків» у Верховині, Івано-Франківська область. 

Але через те, що фільм яскраво ілюструє волелюбність та непідкореність українського народу радянська влада почала тиснути на Параджанова. У той час, як раз починалися активні репресії проти української інтелігенції. 

Крім того, під час першого показу фільму відбувся протест дисидентів. На сцену піднявся письменник Іван Дзюба та сказав: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У цей час із зали піднялися В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус, закликаючи зробити так само усіх незгодних з політикою радянської влади. Піднялося ще 50-60 людей із сидячих 800. Працівники кінотеатру швидко вимкнули світло та почали показ фільму. Після цього Сергію Параджанову заборонили знімати, а згодом заарештували й засудили. 

«Радянська влада була обурена зображеним націоналістичним духом у фільму. Наслідками цього стали переслідування та арешти, ганьба, знищення Параджанова як особистості, і пізніше не тільки його смерть, а і його родини. Реакція на фільм була негативною, тому що він зробив його не по волі радянської влади, а так, як відчував. Він зобразив життя таким, яким воно було насправді», — прокоментувала Мокан. 

Згодом Параджанова не один раз заарештовували. Одного разі йому інкримінували український націоналізм та гомосексуалізм. 

«Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм», – так говорив про себе Сергій Параджанов.

Але позбутися ув‘язнення йому допомогла міжнародна спільнота з участю французького письменника Луї Арагона. 

Аби не збожеволіти під час ув‘язнення Параджанов безперервно малював, робив колажі зі сміття, а також медальйони з кришечок від пляшок із молоком. Наразі це все зберігається у музеях в Єревані. А один із медальйонів, відлитий у сріблі, став призом кінопремії «Амаркорд», яку заснували Фелліні та поет Тоніно Гуерра.

Окрім цього, коли митець знаходився у в‘язниці, то йому надсилав листи підтримки Ів Сен-Лоран, який високо цінував фільми Параджанова. Крім того, кінорежисер подарував дизайнеру саморобний альбом з присвяченими йому колажами, який зараз зберігається в його паризькому музеї-квартирі.

Екранізація повісті Коцюбинського стала не єдиною роботою, що вразила весь світ. У 1968 році вийшла поетична кінопритча про вірменського поета Саят-Нова. Фільм ілюструє любов Сергія Параджанова до кераміки, графіки та всіх видів реквізиту. У пізніх роботах режисера предмети часом грають не менш важливу роль, ніж персонажі. Бо коли режисер був дитиною, його тато працював антикварником і вчив сина оцінювати речі за зовнішнім виглядом, походженням. 

Проте спочатку фільм отримав негативну критику як від влади, так і від літературознавців. Попри перший титр, де Параджанов попереджає глядачів про спробу автора відкрити внутрішній світ поета, а не розказати біографію. Поет Саят-Нова був міфотворцем, тому важко відділити правду про його життя від брехні. Тому Параджанов за допомогою титрів підказував, що відбувається на екрані.

Попри те, що іноземна аудиторія була вражена кольорами, розкадруванням та задумом, керівництву не сподобався результат. Тому картина вийшла у прокат дещо змінена. Її перемонтував і перейменував у «Колір гранату» Сергій Юткевіч. І лише на початку 2000-х вдалося відновити оригінальний монтаж та реставрувати плівку.

До речі, "Колі гранату" став основою для кліпу відомої співачки Lady Gaga "911".  Відомо, що режисер кліпу-фільму Тарсем Сінгх майже 20 років мріяв втілити в реальність своє натхнення відомим фільмом Параджанова. І йому це вдалося. Станом на сьогодні кліп має майже 80 млн переглядів в Youtube.

Після себе великий митець залишив понад 20 невідзнятих сценаріїв. Наприклад, він планував знімати «Київські фрески» про Другу світову війну, але фільм закрили після відбору акторів. Ба більше, друзі Параджанова часто згадують, що сотні ідей режисер забрав із собою у могилу. А ще багато сценаріїв він створив у в‘язниці, але вони загадково «зникли». 

Сергій Параджанов усе життя підкреслював своє захоплення та любов до України, це проявлялося як у мистецтві, так і в публічних заявах.

«Україна – це моя батьківщина, це моя друга батьківщина. Там я створив свій перший шедевр «Тіні забутих предків», там я став генієм, там у мене народився син. Україна мені подарувала все, і Україна мене погубила».