Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Повномасштабне вторгнення вибило з колії звичного життя всіх українців. Адже вони втратили не лише звичний ритм життя, а й найголовніше — впевненість у завтрашньому дні. Мабуть, це один із найгірших станів — стан невизначеності. Коли ти не розумієш, що буде далі з тобою та твоїми рідними, коли всі твої плани на майбутнє зламалися в одну мить. І замість мрій про навчання, створення сім‘ї, побудову кар‘єри, подорожі та просто щасливе, безпечне життя прийшли страх, паніка, розгубленість та ненависть.
Стан неврозу за останній рік став звичним станом моєї психіки. Через уражену психіку контролювати емоції та думки стало набагато складніше, а у перші місяці війни тримати себе у руках було майже неможливо. Виснаженість нервової системи почала відображатись на фізичному здоров‘ї та, відповідно, на зовнішньому вигляді. Але одним з найголовніших чинників, через який ланцюговою реакцією загалом погіршилося самопочуття, став неякісний сон та відсутність режиму дня.
Один рік без сина – інтерв’ю з Анною Яхно
Перші дві доби повномасштабного вторгнення я зовсім не спала, не їла та навіть не пила води. Але я зовсім не відчувала цього, мій організм працював на адреналіні. Адже тоді я була вимушена сама діставатися з Києва до Одеси, де живуть мої батьки. Наступний місяць був найважчим. Я прокидалась серед ночі по декілька разів, аби перевірити новини. Якщо починалася повітряна тривога, я моніторила Telegram-канали, аби зрозуміти, чи летять ракети на Одесу. Я не могла заснути до відбою тривоги. Коли я прокидалась, то одразу перечитувала новини, і моє серце завмирало, коли я читала про Київ.
Згодом це увійшло у звичку, і я помітила, що стала прокидатися ночами, так само перевіряти новини, могла навіть відповісти комусь на повідомлення, але зранку нічого цього не пам‘ятала. Подекуди, перечитуючи ті свої повідомлення, я не розуміла, про що саме я писала, речення були не пов‘язані між собою.
В другій половині літа я більш-менш нормалізувала свій графік сну, і випадки, коли я раптово прокидалась серед ночі, стали траплятися рідше. Але з осені я почала мучитися від безсоння. З жовтня до грудня я спала від трьох до п‘яти годин, незалежно від того, був день активним чи ні. У грудні раптові пробудження під ранок повернулися, разом із цим з’явилися жахливі сновидіння та нав‘язливі думки. Ці сновидіння були дуже реалістичними, іноді це було у форматі “страшний сон у страшному сні”. Крім того, часом мені важко прокидатися вранці та змушувати себе щось робити.
Наприкінці січня у мене почастішали випадки того, що науковою мовою називають деперсоналізацією. Часом мені здається, що я персонаж комп‘ютерної гри. А інколи, дивлячись у дзеркало, я не розумію, хто дивиться на мене звідти. Але попри постійні нав’язливі думки та відчуття, що за мною хтось стежить, мені здається, що загалом моя поведінка у соціумі виглядає нормально. Настільки нормально, що ніхто й не уявляє, у якому дивному стані перебуваю щодня. При цьому я вже не приймаю щоденні новини так близько до серця, як раніше. Мені навіть здається, що війна стала чимось звичним для мене, і я це прийняла. Втім одночасно з цим я розумію, що війна щоденно впливає на мене, хоча вже на підсвідомому рівні.
