Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
Наприкінці літа 2021 року в Києві запанував майже осінній холод і огорнув місто у звичну сіру мантію. Осінь в Україні зазвичай настає трохи раніше, ніж у моїй рідній Англії. За чотири роки життя в Україні складно було не помітити цю закономірність, і оскільки ви це помічаєте, ви ще більше цінуєте фантастичні спекотні літні місяці, впродовж яких Київ рясніє терасами кафе, фонтанами, пляжами, художніми виставками та іншими міськими принадами.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Але восени 2021-го було зовсім інакше. В той час як дні ставали коротшими, на горизонті накопичувалося щось більш загрозливе. Працюючи вдома майже щодня, я регулярно підтримував зв’язок з BBC News. «Російсько-українська напруженість» – так вони тоді це називали. Я шукав на просторах Google більше інформації – я хотів знати, що може статися і що з цього приводу думають «експерти». Обговорювалося багато сценаріїв того, що Росія може або не може зробити, і найменш ймовірним нам тоді здавався сценарій з повномасштабним вторгненням в Україну.
Один рік без сина – інтерв’ю з Анною Яхно
Нарощування кількості російських військ біля українських кордонів продовжувалось, але я все ще не надто хвилювався. Згідно з добре інформованими джерелами, росіяни не розгортали польових шпиталів і не зібрали достатню кількість військ у Білорусі, щоб виникла якась загроза Києву.
Як швидко змінився тон цих повідомлень.
Моя наречена – громадянка України – на початку грудня отримала британську гостьову візу. На той момент найбільше наше занепокоєння все ще викликав COVID-19 і різні правила в’їзду до різних країн, пов’язані з появою штаму Omicron. Тим не менш, ми без перешкод дісталися до Великої Британії, де приємно провели Різдво з моєю мамою та друзями, перш ніж повернутися до Києва в січні 2022 року.
Саме тоді і почалось певне сум’яття в моїй голові. Під час вечері з американським другом і його дружиною він сказав, що все ще не думає, що росіяни справді нападуть. І я був схильний з ним погодитися. Також і мій український колега сказав: «Не переживай, ситуація вже починає заспокоюватися».
Втім президент США Джо Байден порадив усім своїм співгромадянам залишити Україну, «поки доступні комерційні засоби пересування». Після цього західні посольства відкликали своїх співробітників з Києва. Наші друзі і рідні за кордоном закликали нас терміново попіклуватись про виїзд з України.
Це був момент, коли я усвідомив, що нам потрібен план на випадок непередбачених обставин. Я забронював квартиру на місяць у Кракові – мені здавалось, що цього часу вистачить, щоб все «владналось» – і 12 лютого ми з нареченою виїхали з України. Пам’ятаю той ранок, коли ми збиралися їхати. Ми поїхали до місцевої клініки, щоб здати тести на Covid, і я гостро тоді відчув, наскільки нормальне життя триває навколо нас. Ми обідали в одному з ресторанів біля Ocean Plaza, я оглядав відвідувачів, обслуговуючий персонал і людей на вулицях. Всі займались своїми звичними справами, на відміну від нас. В аеропорту Жуляни того ранку було тихо – моторошно тихо. Здавалось, стурбованими тут були лише ми. Ми були параноїками чи «нормальність» справді закінчилася тоді в Україні?
Я ніколи не забуду День Святого Валентина в Кракові. Того вечора ми з моєю нареченою вечеряли в ресторані-підвалі, і в один момент усі вогні почали різко спалахувати та гаснути – кілька разів. Це не перший раз, коли я мав дивний досвід із мерехтінням вогнів (що не сильно втім допомогло справі), і був це лише збіг чи ні, це збільшило загальне відчуття тривоги.
У фатальний ранок 24 лютого ми були однозначно серед щасливчиків. Ми перебували в безпечному Кракові, але я прокинувся рано. З незрозумілих причин я не міг заснути тієї ночі. Я оновив стрічку BBC News на своєму телефоні, і побачив повідомлення про вибухи в Україні. Далі більше. А потім жах всього того, що відбувалося того ранку в країні, яку я чотири роки вважав своїм домом, почав розгортатися з шаленою швидкістю.
Я зателефонував до мого друга-американця в Київ, який на той момент ще був у ліжку. Я просто сказав: «Вибухи в Києві». Він діяв миттєво, але його дорога до безпеки була набагато довшою, ніж наша – йому довелося везти свою дружину з дитиною через пів України на машині, а потім багато годин просидіти на кордоні, щоб в’їхати до Польщі.
Через пару тижнів ми з нареченою полетіли з Кракова до Британії і лише влітку 2022 року повернулися до Києва, щоб одружитися, як і планували кілька місяців тому. Ми були сповнені рішучості зробити це попри будь-які перешкоди і небезпеки. Ми перенесли церемонію на кілька місяців вперед і запросили рідних і друзів за кордоном приєднатися до нас через Zoom. У нас тоді було близько 10 реальних і 80 віртуальних гостей. Це було найкраще, що ми могли зробити. Моя мама навіть одягла капелюшок, незважаючи на те, що була за 2400 кілометрів.
Київ того літа, безсумнівно, був іншим, куди більш пригніченим, ніж те місто, звідки ми виїхали в середині лютого. Місто очевидно було вражене болем і шоковане.
Озираючись на 12 місяців, що минули, я знаю, що ми з дружиною серед щасливчиків. Ми живемо в Британії, де обидвоє вже створили нові зв’язки, і кожен новий зв’язок, на жаль, означав втрату зв’язку з Україною – країною, у якій ми планували будувати своє майбутнє.
Наша нова маленька частина України має народитися у квітні, і ми за це вдячні. Ми плануємо спілкуватися з нею як українською, так і англійською, коли вона з’явиться на світ.
Хтозна, можливо ми ще повернемося в Україну. Це все ще всередині нас – країна, яку ми любимо, країна, яку моя дружина завжди називатиме своїм домом. А до того часу ми будемо твердо вірити, що добро переможе.
