Руйнування дамби у Новій Каховці неподалік Херсона в понеділок, 5 червня, про яке широко повідомляли світові ЗМІ, певним чином стало відлунням попереднього навмисного руйнування дамб під час війни, як в Україні, так і в інших країнах. Українцям добре відомо, які нестримні сили природи вивільняються, коли відбувається навіть випадкове руйнування відносно невеликої дамби.

Шок, який спричинив підрив дамби серед російських військових (які, очевидно, і відповідальні за її руйнування) та призначених Москвою очільників окупованих частин Херсонської та Запорізької областей врівноважується тим, що принаймні для українського керівництва ця подія була доволі передбачуваною ще з початку повномасштабного вторгнення Росії.

Наприклад, Віталій Кім, голова облдержадміністрації Миколаївської області, розташованої нижче Каховської дамби за течією Дніпра, заявив, що плани евакуації населення в разі підриву дамби існували давно. Владою була підготовлена цифрового формату брошура з докладними інструкціями, що робити, якщо почнеться повінь у разі такого підриву, випадкового чи навмисного.

«Всі служби повністю готові; ми працюємо в тісній співпраці з колегами з Херсона та з урядом. Розгорнуті всі пункти евакуації, маршрути автобусів, все відпрацьовано», – сказав Кім. «За даними ж російської сторони, вони виявилися абсолютно неготовими до цієї ситуації, панікують, тікають».

Підготовка України до цієї катастрофи базувалася на знаннях, передбачливості та гіркому досвіді подібних подій в минулому.

Руйнування Дніпровської дамби 1941-1943 років

У серпні 1941 року війська нацистської Німеччини переможним маршем пройшли територією радянської України, наближаючись до південноукраїнського міста Запоріжжя. Москва – дехто вважає, що за прямим наказом Йосипа Сталіна – послала агентів НКВД (попередника КДБ/ФСБ) підірвати дамбу Дніпровської ГЕС неподалік міста.

Дамба, розташована за кілька кілометрів на північ від Запоріжжя, мала 760 метрів у довжину та 48 метрів у висоту. Вона збільшувала глибину русла Дніпра майже на 40 метрів і таким чином робила річку придатною для судноплавства на відтинку в майже 2 тисячі кілометрів після затоплення Дніпровських порогів.

Метою диверсії, проведеної енкаведістами, було уповільнити просування німців і позбавити їх доступу до електроенергії, яку виробляла Дніпровська ГЕС, а також до важливих сільськогосподарських і промислових районів, які розташовувались по обидва боки Дніпра. Агенти НКВД використали майже 20 тонн вибухівки, щоб пробити пролом у дамбі довжиною в 165 метрів.

Руйнування Дніпровської дамби, серпень 1941 р. Фото: wikicommons

Прорив дамби викликав припливну хвилю, яка на піку досягала десяти метрів у висоту. Вона змивала все на своєму шляху, вбиваючи тисячі мирних мешканців у селах на берегах Дніпра, руйнуючи будинки, розташовані у прибережній смузі, на острові Хортиця та в сусідніх містах Нікополь і Марганець. У бурхливому потоці також загинуло багато червоноармійців, височенна хвиля стрімко затопила їхні оборонні позиції, оскільки їх не вважали за потрібне попередити про диверсійні плани НКВД. А навіть якби їх і попередили, в них все одно не було жодних шансів врятуватись від техногенної повіні.

Доволі парадоксально реагуючи на підрив дамби у Новій Каховці Москва поширила інформацію, начебто у 1941 році дамбу Дніпровської ГЕС підірвав Вермахт – у ціх намаганнях їй посприяли кілька сотень бідолашних червоноармійців, які загинули в 1941-му як на дамбі, так і нижче за течією. Радянська влада не вела тоді записів про кількість загиблих чи масштаби руйнувань, але на основі даних попереднього перепису населення вважається, що загинуло близько 100 тисяч українців. Ферми, худоба, будинки, фабрики та лікарні були знесені жахливою рукотворною хвилею. Точасні свідчення події розповідають про людей, які, намагаючись врятувати своє життя залазили високо на дерева, але оскаженілий потік валив і столітні дерева.

Історик Владислав Мороко вважає, що насправді німці тоді не планували захоплювати Запоріжжя і дислокували в цьому районі дуже мало військ. Але диверсійна група НКВД все одно реалізувала руйнівний задум радянського керівництва, переважно через те, що агенти боялись бути звинуваченими в невиконанні наказів Сталіна, а не тому, що вони так палко бажали зупинити німецьке вторгнення.

Зрештою німці захопили територію та частково відбудували дамбу. Через два роки, у 1943 році, коли радянські війська виганяли гітлерівські війська з України, німці підірвали її вдруге. Після закінчення війни, в 1947 році, радянська влада відбудувала дамбу та збільшила потужність ГЕС. Це була перша з низки гідроелектростанцій і водосховищ, які радянська влада побудувала на Дніпрі. В Каховці дамбу спорудили в 1958 році, в Кременчуці – в 1961-му, в Дніпродзержинську (сьогодні Кам'янське) – в 1965-му, в Києві – в 1966-му, і, нарешті, в Каневі – в 1973-му.

Куренівський селевий потік

Бабин Яр – це яр у Києві на стику Куренівки, Лук'янівки та Сирцю. Це місце одного з найстрашніших нацистських злочинів, скоєних в Україні, де 29-30 вересня 1941 року, незабаром після того, як нацисти окупували місто, було страчено понад 30 тисяч євреїв. Протягом наступних місяців нацисти вбили на цьому місці ще 100 тисяч людей: військовополонених, комуністів, українських націоналістів, ромів і гомосексуалів.

Радянські військовополонені, змушені засипати братську могилу в Бабиному Яру, жовтень 1941 року. Фото: wikicommon

Наразі меморіальний парк Бабин Яр є вражаючим символом Голокосту. Але після закінчення Другої світової війни радянська влада вирішила приховати це місце, спершу під звичайним сміттєзвалищем, використовуючи землю та будівельне сміття, зібране у поруйнуваному місті. Пізніше місце масових страт заповнили рідкими відходами з сусідніх цегельних заводів, які мала стримувати імпровізована земляна дамба. План керівництва міста полягав у тому, щоб утримати тверду фракцію відходів на місці, а рідину відкачати, залишаючи бруд і пульпу, які мали заповнити яр.

Увечері 12 березня 1961 року, після кількаденних сильних дощів, насосна станція на дамбі вийшла з ладу. О 8:30 наступного ранку земляну греблю висотою в 4 метри та шириною в 20 метрів прорвало. Це призвело до викиду приблизно 4 мільйонів кубічних метрів шламу, який скидали в яр впродовж 10 років. Потік целюлозного шламу, бруду, води та людських останків ринув з крутого пагорба, який є сучасною вулицею Олени Теліги, на низинний мікрорайон Куренівка.

Він зносив усе на своєму шляху, включно з транспортом, що рухався вулицями, і поховав під собою 68 житлових будинків і 13 адміністративних будівель, знищивши трамвайне депо, кілька промислових підприємств і кладовище.

Наслідки Куренівського селю 1961 р. Фото: wikicommons

Зайве говорити, що радянська влада всіляко применшувала масштаби Куренівської трагедії 1961 року і запровадила щодо неї суворий режим цензури. За кілька годин після прориву дамби радянські війська оточили периметр затоплених районів, не пропускаючи нікого ні туди, ні звідти.

Рятувальні роботи тривали кілька днів, але радянська влада так і не опублікувала офіційного повідомлення про катастрофу. Для прибирання бруду та сміття залучили військові екскаватори. Коли ковші екскаваторів вкопувались в повільно твердіючу рідині, вони вивертали на поверхню частини людських тіл – і жертв селевого потоку, і жертв нацистської різанини.

Жертв Куренівської катастрофи ховали на київських кладовищах з різними датами та з підробленими причинами смерті. Офіційний звіт, опублікований того часу, стверджував, що було лише 145 летальних випадків, але деякі оцінки свідчать, що тоді загинуло близько 1500 киян.

У 1962 році місцевість у Бабиному Яру вирівняли і розбили там парк. Меморіал, присвячений пам'яті громадян СРСР, розстріляних тут, був встановлений 1976 року, але лише у вересні 1991-го, напередодні розпаду Радянського Союзу, був побудований меморіал, присвячений євреям, знищеним тут.