Чотирнадцять місяців життя пораненого військовополоненого: розповідь маріупольського морпіха

Український морський піхотинець Олександр Дідур пройшов довгий шлях після того, як його життя ледь не обірвав постріл російського танку.

30-річний Дідур одружений і має двох дітей — семирічного сина і півторарічну доньку. Вона народилася незабаром після початку великої війни і ніколи не бачила батька до його поранення.

6 квітня 2022 року сержант Дідур, що служив у ЗСУ ще з 2015 року, командував відділенням, яке утримувало чотириповерхову промислову будівлю біля металургійного комбінату імені Ілліча, що на північній околиці Маріуполя. Місто було в облозі й зазнавало постійних російських бомбардувань, і всі запаси закінчувалися.

Під його орудою було 12 бійців 36-ї бригади морської піхоти, і більшість із них були не піхотинцями, а зенітниками, та й оборонялися вони вже понад два тижні.

Того дня їхнє завдання полягало в тому, щоб не дати ворогу проникнути на територію заводу. У них не було ні мінометів, ні протитанкової зброї, ні мін — лише гвинтівки та гранати. Росіяни підганяли свої танки прямо до українських позицій.

Дідур залишив своїх бійців на першому поверсі будівлі, піднявся з одним на третій поверх, наказав йому почекати там і бути готовим прийти на підмогу, та піднявся на четвертий поверх. Задум полягав у тому, щоб із висоти цієї будівлі оцінити дислокацію російських танків, що наступали на українські позиції. У якийсь момент Дідур визирнув у вікно й побачив приблизно в 300 метрах від себе російський танк і спрямоване прямо на нього дуло.

Розповідаючи Kyiv Post про цей бій, Дідур згадав, що встиг розвернутися і відскочити в бік до того, як російський 125-міліметровий фугасний снаряд вибухнув приблизно в трьох метрах від нього.

Вибухом йому відірвало три пальці правої руки, а металеві уламки та будівельне сміття впилися в усю ліву частину тіла. Його ліва рука була розпорота приблизно на 25 см. Кістка над правим ліктем зламалась навпіл. Він знепритомнів.

Але найнебезпечнішою травмою, як пізніше дізнався Дідур, виявився шматок металу завбільшки з горошину, який прошив ліве око та врізався глибоко в череп, упершись у мозкову тканину. Через кілька місяців рентгенолог знайде в його тілі 28 металевих уламків і часточок бетону. На той час Дідур уже майже звикне до того, що йому казали – що він не мав вижити.

Тієї середи на четвертому поверсі того будинку в Маріуполі Дідур був один. Він не міг ні рухатися, ні накласти джгут і швидко спливав кров’ю. Навіть в арміях, де організована належна евакуація поранених і де нема проблем із медичним забезпеченням — розкіш, якої українські сили тоді не мали — людина в такій ситуації майже завжди гине.

Проте інші морські піхотинці з групи Дідура вирішили не робити того, що було би тактично правильним кроком — вийти з будівлі до того, як російські танки зрівняли би її із землею. Натомість медик і ще кілька солдатів піднялися нагору, щоб витягти Дідура з-під уламків, поки решта відвертала увагу росіян, перебігаючи від будівлі до будівлі, відкриваючи вогонь на кілька секунд, а потім стрімголов перебігаючи в інше місце.

Дідур розповів Kyiv Post, що лише значно пізніше дізнався про те, як його група кидалася на російські танки, щоб врятувати та доправити його до евакуаційного пункту.

Дідур розповів – і це пізніше підтвердили його лікарі, що коли медики оглянули його поранення, вони дійшли висновку, що пацієнт помре. Тому вони залишили його й перейшли до солдатів із менш тяжкими травмами, які мали більше шансів на виживання.

Але Дідур продовжував дихати. Тож за деякий час, за його словами, медик повернувся і вирішив усе-таки поборотися за його життя.

Наступний уривчастий спогад Дідура — про те, як він кудись їхав в автобусі з іншими пораненими. 12 квітня українські морські піхотинці відступили від металургійного комбінату імені Ілліча, але перед цим якимось чином було встановлено контакт із російськими військами та організовано передачу важкопоранених.

Автобус віз Дідура в полон разом із приблизно 20 важкопораненими бійцями, які не могли самостійно пересуватись. Там він прийшов до тями і усвідомив, що він – військовополонений. У його пам'ять врізалося те, що не було ніяких знеболювальних.

Впродовж наступних 14 місяців російські військові, а згодом і тюремні лікарі періодично оглядали травми Дідура й зазвичай казали йому, що він не мав вижити. Його руку ніхто не оперував — вона понад рік залишалась зламаною. Окрім зробленої з підручних матеріалів шини, яку змогли накласти українські медики — такі ж військовополонені, як і він — його переломом ніхто й не займався. У російській в’язниці ліки та особливо антисептики було важко дістати. Місяцями Дідур не міг ні нормально харчуватися, ні навіть помитися.

Найсерйозніші рани Дідура українські військові лікарі зашили в казармі, проте з лівим оком і з уламком біля мозку ніхто нічого не міг вдіяти. Медики наказали йому не рухатися понад міру, бо уламок міг зсунутися і миттєво вбити його.

За словами Дідура, він дуже довго вчився брати речі мізинцем і великим пальцем лівої руки і на те, щоб не дати атрофуватися м’язам і нервам на своїй скаліченій правій руці.

Росіяни годували українських військовополонених хлібом, чаєм, ріденьким супом і зрідка овочами, тому відновити сили було нелегко.

Рани загоювалися близько трьох місяців, і ймовірність гангрени —смертельної хвороби в умовах російській в’язниці — була високою. Але якимось дивом інфекція оминула його рани.

Дідур був одним із українців, яких тримали в Оленівському СІЗО на окупованій Луганщині, коли 29 липня 2022 року вибух у казармі забрав життя 50 військовополонених і скалічив понад 100.

За два дні до цього російські наглядачі вишикували всіх в’язнів, серед яких був Дідур, який все ще не міг рухатись, і поіменно відібрали українців, яких відправили в бараки. Майже всі вони були з полку «Азов». Дідур же був морським піхотинцем. Його не відібрали.

6 липня 2023 року Дідура автобусом повернули в Україну в рамках обміну полоненими. Його найяскравішим спогадом про той час стало те, що коли він уперше зустрів свою крихітну доньку, вона впізнала його за фотографіями, які їй показувала мати.

Якщо запитати його, як він вижив у російській в’язниці, Дідур скаже, жив завдяки підтримці дружини та особистій дисципліні, яку в ньому розвинули заняття тайським боксом.

За мірками російсько-української війни, бойові дні Дідура вже давно в минулому, але тільки зараз він зміг отримати належне лікування. У приватній клініці м. Бучі терапевт Анна Ніконенко розповіла нам, що завдяки приватним корпоративним пожертвам будь-якому військовослужбовцю ЗСУ, який воював під Маріуполем, оплатять усі рахунки за лікування, включно з реабілітацією, яка може тривати роками.

Одна з вправ, які виконує Дідур, – обертальні рухи зап’ястка та передпліччя на спеціальному тренажері. Для здорової людини це було б дуже просто. Для Дідура ж п’ять хвилин крутіння маленького колеса призвели до того, що він весь спітнів і скрипів зубами, але він довів справу до кінця і навіть зробив кілька додаткових підходів, як запропонувала Ніконенко.

У плечовій кістці правої руки Дідура, яка була зламана 14 місяців тому —титанова секція, куплена за гроші корпоративних донорів. На ній тримається вся кістка. Він каже, що досі отримує зарплатню військовослужбовця, тож дружина й діти не бідують.

Що ж стосується металевого уламка поруч із мозком, лікарі Дідура кажуть, що його тіло, вочевидь, утворило навколо нього свого роду захисну капсулу. У середині серпня він чекав на косметичну операцію, щоб відновити зовнішній вигляд лівої очниці та щоки. Бачити на це око, на жаль, він уже не буде. Лікарі кажуть, що вони, ймовірно, зможуть відновити його ліву повіку, і що пацієнт зможе обрати колір майбутнього протезу ока на свій смак.

У розмові з Kyiv Post Дідур зізнався, що не має конкретних планів на майбутнє. Його рідне місто Оріхів наразі окуповане росіянами, і попереду на нього чекають роки лікування. Він сказав, що колись у майбутньому хотів би створити організацію, яка б допомагала таким пораненим ветеранам, як він сам.

«Нас таких багато», — підкреслив він.