Для мого покоління хлопців і дівчат, народжених на початку 1960-х, прізвище Вертинський асоціювалося в першу чергу із його донькою, красунею Анастасією, відомою актрисою, виконавицею головних ролей у фільмах, зокрема у «Червоних вітрилах» (1961, реж. О. Птушко), а особливо у надзвичайно популярній стрічці «Людина-амфібія» (1961, реж. В.Чеботарьов, Г. Казанський) тощо.
Відоме й незнане про Вертинського
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Звісно ми знали, що батько Анастасії теж знана особистість, співак, якого любили й поважали наші батьки та їхні друзі. Також чули про аншлаги на концертах Олександра Вертинського і про записи його пісень на «ребрах» - саморобних платівках на рентгенівських плівках.
Пам’ятаю, в середині 1970-х вперше почув голос співака, який зазвучав з великої вінілової платівки, яку ми з татом придбали в універмазі. На мене тоді справило враження не так мелодії й тексти пісень, як незвичне виконання. В часи, які нині означають «добою брежнєвського застою», його стиль і манера разюче контрастували із виконавцями, яких бачив по телевізору, або чув по радіо. Ще пригадую вразив відчутний дефект вимови – ну, хіба можна з такою вадою співати? Однак на диво це не дратувало, навпаки додавало якоїсь родзинки та шарму.
Приблизно тоді ж вперше побачив його у кіно, він зіграв князя в екранізації однойменного твору А. Чехова «Анна на шиї». Хоча цей фільм був знятий режисером І. Анненським ще у 1954 році, його часто показували по телебаченню. Створений артистом екранний образ привернув увагу ексцентричністю та якимось вродженим, природним аристократизмом.
Що ще я тоді знав про Вертинського?
Насправді не так багато: що його старша донька Маріанна теж актриса і що його дружина та мама обох доньок Лідія Вертинська також знімалася в кіно. Ще батьки розповідали, що Олександр Вертинський багато років прожив в еміграції, але народився у Києві.
Минуло чимало років і нині маємо можливість значно більше дізнатися про життя Олександра Вертинського. В першу чергу з його мемуарів, які виходили у двох редакціях із різними назвами. «Чверть століття без Батьківщини» і друга, доповнена - «Дорогою довгою». Не менш важливі свідчення є й у книзі спогадів його дружини Лідії Вертинської «Синій птах любові». Цікаві деталі знаходимо й у мемуарах Юліана Панича «Колесо щастя», який знімався з Олександром Миколайовичем у двох кінокартинах та мешкав із ним в одному номері готелю. Варто згадати й багаторічні дослідження журналіста і дипломата Богдана Нагайла, який оприлюднив низку публікацій присвячених Вертинському, а ще ініціював та представив глядачам літературно-музичний перформанс про життя видатного артиста, у якому чи не вперше акцентувався зв'язок Вертинського з Україною.
Завдяки цим джерелам та розвідкам вже можемо дізнаємося, що життя відомого артиста, попри славу, визнання та любов публіки аж ніяк не можна назвати безтурботним. Так, він з родиною мешкав у центрі Москви, активно гастролював, знімався в кіно і навіть отримав Сталінську премію за одну з ролей в кіно. Це з одного боку, з іншого – за його життя в СРСР не видали жодного запису. Перша платівка з піснями Олександра Вертинського побачила світ аж у 1969, через 12 років після того, як він пішов засвіти. При цьому держава отримувала чималий прибуток з його концертів, яких він відпрацював просто шалену кількість. Його не запрошували на телебачення, не чутно було його пісень по радіо.
Лідія Вертинська також згадує, що за життя не виходило жодного інтерв’ю, чи рецензій на його концертні програми, а у містах де він гастролював, часто не було афіш, хоч квитки завжди миттєво розкуповувалися.
Направду химерна ситуація, коли справжні популярність і визнання дивним чином поєднувалися із фактичним замовчуванням.
Теж дивує, але факт, що деякі фільми за його участі, з часом зникли з прокату.
Сьогодні, спираючись на ці джерела, знання історичного контексту та ще й допомогу Інтернету, саме час по-новому осмислити деякі факти біографії Олександра Вертинського й спробувати сформулювати нові здогадки та гіпотези, які можливо стануть в нагоді майбутнім дослідникам його життя та творчості.
ПЕРШІ КРОКИ В КІНО
В мемуарах Олександра Миколайовича є згадки про початок його кар’єри в кіно, щоправда, їх не так багато, бо для нього на першому плані в ті часи завжди була робота на сцені.
На початку двадцятого століття кінематограф був новим мистецтвом і більшість вже відомих театральних артистів ставилися до кіно зверхньо, як до несерйозної та невибагливої розваги.
До того ж за влучним означенням Вертинського, у театрі голос і робота зі словом є головними інструментами актора, а німе кіно їх цього позбавляло. Робота на знімальному майданчику вимагала принципово інших професійних навичок, тому деякі актори й губилися перед камерою та навіть боялися її.
Вертинський почав зніматися вже у Москві на кінофабриці одного з піонерів кіно Олександра Ханжонкова, де знімали вже багато фільмів. Ще з київських часів молодий актор здобув досвід статиста у театрі Соловцова, цирку Крутікова й інших сценічних проєктах. Тож робота статистом в німому кіно для нього не була складною, а ще давала можливість непогано заробити на життя. Як згадує сам Вертинський певний час він знімався мало не щодня:
«Ми в той час грали багато усілякої нісенітниці. Заледве пригадую назви цих картин: «Ось мчить трійка поштова», «Біля каміна», «Забудь про камін» тощо. Траплялося сценарії писалися на сюжет романсів: «Відцвіли вже давно хризантеми в саду» та інше, і навіть на мій «Бал панів» був написаний сценарій і знятий фільм із Наталією Кованько».
Посилаючись на розвідки кінознавця Андрія Хренова, Лідія Вертинська подає більше назв фільмів :
«Чим живуть люди»(1912), «Медовий місяць», «Неврастеніки» (1915), "Дочка Пана", "Король без вінця", "Золотий вихор", "Життя починається завтра" (1916), "Поборниці рівноправності" , "До дна осушений келих", "Як це було", "Уламки крахів", "Падаючого штовхни" (1917), ще «Таємниця залізних дверей», «Шахи кохання».
Спогади Вертинського не містять якихось яскравих деталей про знімання цих картин.
За винятком, хіба, фільму «Чим живуть люди». Бо ініціатором фільму був Ілля Толстой, син письменника Льва Толстого, який написав сценарій за оповіданням батька. Фільмували в маєтку письменника в Ясній Поляні, у присутності його дружини Софії Андріївни. Молодий актор знімався в мороз на натурі, роздягнений та ще й із прикріпленими за спиною крилами. За задумом режисера він грав ангела і мав стрибнути з даху на сніг та піти вдалечінь геть від камери.
Хоч відзняли швидко, але «ангел» нещадно змерз і потім його довго відігрівали в сільській хаті. Ще Вертинський згадував: запросив за зйомку чималу суму – сто рублів. Для порівняння – він стільки заробляв за місяць, знімаючись мало не щодня.
Лідія Вертинська додає ще кілька стрічок й зіграні ним ролі, які згадував її чоловік . Наприклад у фільмі «Донька Пана» - художник Кут, невизнаний актор у «Неврастеніках» (інша версія назви - «Неврастеніки підмостків»), елегантний антиквар у «Від рабства до волі», таємничий волоцюга на ім’я Анатолій Северак у стрічці «Король без вінця».
Вертинський ще згадує екранізацію роману У.Локка «Любий волоцюга», у якому зіграв роль Параго. Про свою участь у цьому фільмі він відгукується аж надто критично: «аж страшно згадувати». Він вирішив для ролі наклеїти собі «брови-трикутником» і таким чином зіпсував фільм.
У спогадах дружини знаходимо згадки й про кілька фільмів-фарсів за участі відомого польського комедійного актора Антона Фертнера, які поставив його співвітчизник режисер Владислав Ленчевський, який як і Фертнер у роки Першої світової війни працював у кіноіндустрії Росії. Зокрема це фільм «Суфражистки» («Поборниці рівноправ’я» за іншою версією). Ленчевський також був режисером вже згаданих «Медового місяця» та «Неврастеніків» («Неврастеніки підмостків»).
На жаль, більше інформації про фільми, у яких знімався Олександр Вертинський, віднайти поки що дуже складно.
Схоже переважна частина з них не збереглися, або ще не знайдені, або копії на кіноплівці лежать десь в архівах і не оцифровані, тому й неможливо їх переглянути в Інтернеті. Додають складнощі й деяка плутанина, чи неточності з назвами та роками виробництва.
Менш із тим певні висновки можемо зробити: у більшості з цих фільмів Вертинський знімався як статист, у деяких мабуть зіграв невеликі епізоди. У титрах стрічок тоді згадували виключно виконавців головних ролей, тож прізвища Вертинського ми там не зустрінемо, тож упізнати його на екрані швидше за все важко, а то й взагалі неможливо.
Але дива таки трапляються й кілька рядків у спогадах Олександра Миколайовича та його дружини допомогли ідентифікувати Вертинського у фільмі «Обрив» (1912, чи 1913 рік). Він з’являється на екрані на загальних планах лише у двох сценах та ще й серед багатьох інших героїв у кадрі. Допомогла його упізнати згадка про роль кадета у фільмі та мундир - костюм його персонажа.
Фільм «Обрив», екранізації однойменного роману Івана Гончарова зняв шановний класик доби німого кіно, режисер Петро Чардинін. У 1917 році, після Жовтневої революції, Чардинін емігрував, працював у Європі, але на початку 1920-х повернувся, працював на студії ВУФКУ в Одесі, де зафільмував перший фільм про Тараса Шевченка.
Зустрічається інформація, буцім Вертинський знімався в ще одному фільмі Чардиніна «Золотий вихор» (1916, або 1917). З’ясувати докладніше кого він зіграв неможливо , стрічка не збереглася.
З «Обривом» пов’язаний ще один момент – у головній ролі знявся Іван Мозжухін, справжня зірка кіно тих часів. Це дуже важливо, бо за спогадами Лідії Вертинської саме у 1912, чи 1913 році відбулося знайомство Олександра Вертинського з його однолітком Іваном Мозжухіним і це поклало початок багаторічної дружби.
Також ймовірно, 1912-й, або 1913-й рік варто вважати стартом кінематографічної кар’єри Вертинського, хай у незначних ролях.
Однак він став зніматися менше, коли його сценічна кар’єра пішла в гору та ще була перерва у 1914-1914, бо у роки Першої світової війни він служив санітаром на поїзді-шпиталі й відновив сценічну діяльність й відповідно участь в кіно вже після демобілізації у 1916 році.
Під час Громадянської війни Мозжухін виїхав до Європи, але на відміну від багатьох артистів-емігрантів досяг слави й популярності у німецькому та французькому кіно. Цікава деталь – на момент еміграції дружиною Івана Мозжухіна була уродженка Миколаєва, акторка Наталія Лисенко, небога відомого українського композитора Миколи Лисенка. Вона теж знімалася в кіно на студіях Російської імперії, після еміграції у Німеччині та Франції.
Дружба з Мозжухіним несподівано сприяла подальшій кінокар’єрі Вертинського, але про це у наступній розповіді.
