Література Великої Європейської рівнини

- Добре, брате,

Що ж ти такеє?

- Нехай скаже німець.

Ми не знаєм.

А коли вищезгаданий німець нагадав українцям, що ті мають власну мову, до них повернулися свідомість і надія:

Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже, —

Отойді ми заходимось!..

Це — уривок з одного з найважливіших віршів українського поета «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні й не в Украйні моє дружнєє посланіє». Він був написаний у 1844–1845 роках під впливом декабриста Самойлова – не одного з тих російських поетів, для яких українська мова була лише діалектом одного з суб'єктів величезної імперії.

У третьому десятилітті XXI століття ця тема вкотре повертається, але вже в дещо зміненому вигляді. Література кожної слов’янської країни має окремий розділ, присвячений XX ст. І кожна з них — окрім російської, яку росіяни зуміли прорекламувати світові під маркою «великої літератури» — бореться за те, щоби пробитися до західного читача. Повномасштабна війна Путіна проти України привернула увагу світу до існування української культури та літератури. Проте як довго протримається ця увага, і який це принесе результат?

Письменники, критики, видавці стоять перед питанням: чи не приречені польська, чеська, словацька, угорська, болгарська чи українська література на довічне перебування на «узбіччі» ринку? Чи не страждають вони від провінційності й незрозумілості, чи не потонули вони в локальних проблемах, які письменники не змогли перенести в загальнолюдську площину?

Чи, можливо, ця література настільки самобутня, що колись дасть поштовх для створення власного культурного простору, такої собі читацької Mitteleuropa? Про це неодноразово писала й говорила в численних інтерв’ю Ольга Токарчук. На цьогорічному Лондонському книжковому ярмарку я вкотре побачила це бажання. Його характерною ознакою є рішуча відмова від того, щоб залишатися на літературній периферії через власний комплекс меншовартості.

Однак це мислення не має під собою суттєвого фактичного підґрунтя. І справа не в тому, що ті, хто живе на схід від Ельби та на захід від Дніпра, були й будуть приречені на провінційність. Так, книжки письменників із Центральної та Східної Європи й справді нечасто (або майже ніколи) не потрапляють до списків бестселерів (за винятком Нобелівських «метеоритів»), і час від часу все ж отримують престижні нагороди (як-от Букерівська премія Ольги Токарчук і Георгія Господінова), а автори цих книг нерідко відвідують міжнародні фестивалі у рамках збагачення програми «східноєвропейською екзотикою»; проте причини цієї «нішовості» не лише історичні та політичні.

Щоб це зрозуміти, варто лише кинути оком на переклади польської літератури в Німеччині впродовж останніх трьох десятиліть. Я зараз не говоритиму про часи, коли польська література мусила прориватися крізь кордони комуністичної цензури та залізну завісу. Для того, щоб отримати ширшу й повнішу картину, варто придивитися до долі німецької літератури в Польщі, при чому нас цікавить не стільки кількість опублікованих книжок, скільки спричинений ними читацький резонанс.

Становище української літератури за кордоном було дуже схожим. Перелік перекладів таких авторів, як Оксана Забужко, Сергій Жадан чи Юрій Андрухович, був вражаючим, але про міжнародний та комерційний успіх говорити не доводилось. Оксану Забужко представляло агентство Galina Dursthoff, а з 2017 року мене, Жадана та Андруховича представляло видавництво Suhrkamp Verlag, відкрите для східноєвропейського ринку.

Але все змінилося 24 лютого 2022 року. Після цього ми побачили хвилю пропозицій із Західної Європи. Але це не означає, що зараз можна говорити про величезні продажі та лавину бестселерів. І це через роки невігластва, відсутність перекладачів та роки панування русистики на славістичних кафедрах в університетах.

Не можу тут не згадати свій 25-річний досвід видавничої діяльності, зокрема, видання німецької літератури в Польщі, та результати майже тридцятирічної роботи з пошуку іноземних видавців для книжок польських авторів. З моїх численних контактів зі східно- та центральноєвропейськими письменниками та видавцями я зробила висновок, що німецький посередник, про якого так точно й іронічно пише Шевченко, і досі нерідко залишається незамінним «мостом у світ» — принаймні на початку життєвого шляху новоперекладеної книги.

«Коли німець покаже», тобто коли переклад польської чи української книжки виходить на німецькому ринку, двері до ринків інших країн можна вважати принаймні наполовину відчиненими. І в цьому є дещиця правди, з чогось треба починати. Тим паче, що переклади, наприклад, польської літератури іншими слов’янськими мовами зазвичай не мають такої каузативної сили. Однак буває й так, що все закінчується перекладом на німецьку. Я чула аргумент західноєвропейських видавців про особливий інтерес німецьких видавців до польської чи української літератури, зумовлений історичними причинами, але статистика останніх років це не підтверджує (якщо порівнювати з перекладами з інших, неслов’янських мов). Цей аргумент мав виправдовувати відсутність у них ентузіазму.

Видавці, літературні агенти чи менеджери, що займаються популяризацією рідної культури та літератури, добре знають, що мало що допомагає їхній роботі так, як допомагає великий успіх окремо взятої книги чи автора. Цей успіх стає магнітом, який притягує до себе увагу й дозволяє будувати культурну політику, що виходить за межі однієї події, однієї назви, одного імені. Польська література в Німеччині страждає через відсутність такого успіху.

Сподіваюся, на українську літературу не чекає така ж доля. Але це дуже серйозний фронт робіт для значної кількості українських культурних інституцій, видавців і політиків, які мають знати, що культура й література — це один із найкращих і не дуже дорогих способів популяризації країни. Але під час війни у нас інша ієрархія пріоритетів.

Так, мали місце певні нагороди та відзнаки, але феномен, на який деякий час після розпаду комуністичного блоку та СРСР сподівався Захід, так і не виник. Бум ібероамериканської літератури згас, а буму східноєвропейської літератури так і не відбулось.

«Добре, брате, що ж ти такеє? – Нехай скаже німець. Ми не знаєм».

Але цього разу Шевченкові слова вже мало що значили, хоч на них, можливо, і нині орієнтуються деякі польські письменники, редактори та видавці. Не тому, що, як на мене, письменники з цієї частини Європи не знайшли універсальної мови для того, щоб донести розповіді про вже зниклий світ і народження нової посткомуністичної реальності. Такі книжки видавались в Україні, і через Угорщину, Чехію, Румунію, Болгарію доходили до Польщі. Деякі з них навіть перекладали. Але, перефразовуючи Шевченка, «німець уже не показав».

Наразі єдине, що нам залишається — це вірити в те, що напіввідчинені двері для перекладів зі східної частини великої Європейської рівнини не зачиняться. Це видається особливо важливим тепер, коли в Європі знову йде війна.

Однозначної відповіді на запитання, чому східно- та центральноєвропейська література важко пробивається до іноземного читача, поки що немає.

Можливо, ступінь комерціалізації ринку, форматування літератури на англосаксонський штиб, маргіналізація текстів, які висувають вищі вимоги до читача, та обмеження кількості перекладів з інших мов о крім англійської, з паралельним фокусом на швидкому поверненні витрат та слідкуванням за рентабельністю кожної книги, відіграють у цьому суттєву роль?

«Нехай скаже німець. Ми не знаєм». Бо це безумовно відбувається в Польщі.

Що ж, німецька література залишається літературою великої європейської рівнини. Так само як українська, польська, чеська чи словацька література. Українська література зараз переживає свої трагічні п’ятнадцять хвилин світової уваги.

Настав час зробити висновки з цього факту. У Варшаві, Берліні, Києві, Празі чи Бухаресті…

Беата Стасінська (Варшава, Польща). У літературних колах Польщі — одна з найвідоміших видавчинь та літературних агенток, яка у 1990-х роках була співзасновницею польського видавництва W.A.B., місією якого став розвиток актуальної польської літератури та її репрезентації на міжнародних ринках. Кілька років тому заснувала власну літературну агенцію, що представляє інтереси Оксани Забужко, Сергія Сингаївського, Яцека Денеля, Мартини Бунди, Йоанни Батор, Пьотра Маєвського, інших сучасних польських письменників. 2024 року Беата Стасінська стане резиденткою програми для іноземних видавців та літагентів «Book Arsenal Fellowship Program 2024» на Книжковому Арсеналі в Києві.

Також інтерв’ю з Беатою Стасінською про те, як українська література завойовує європейські ринки, можна в застосунку української соцмережі про книги LitCom