Кароліна Романовська – очільниця Товариства польсько-українського примирення. Kyiv Post зустрівся з нею, аби поговорити про громадську ініціативу, яка об’єднала поляків і українців через такі заходи, як організація спільних семінарів в Україні.
Міхал Куявський: Волинська різанина, яка вже довгий час є предметом польсько-українських суперечок, для вас є особистою справою. У 1943 році було вбито багатьох ваших родичів. Коли ви вперше побували на Волині?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Кароліна Романовська: У 2021 році я вперше перетнула польсько-український кордон і поїхала на Волинь. Це було під час зйомок фільму «Sad Dziadka» («Дідів садок»). Для мене це був неймовірний досвід. Я жила у багатьох різних місцях по всьому світу і багато подорожувала, але на Волині ніколи до того не була. Знаю, це може прозвучати дивно, але Волинь здавалася мені чи не найбільш віддаленим місцем у світі. Я знала, що рано чи пізно я побуваю там і зіткнуся з історією своєї родини. Нарешті я скористалася можливістю поїхати туди і зустрітися там із українцями, які рятували поляків.
Україна та Угорщина готують двосторонній документ
МК: Як ваша особиста внутрішня потреба поїхати на Волинь переросла у громадську діяльність і заснування Товариства польсько-українського примирення?
КР: Коли я вперше туди приїхала, то пішки обійшла Волинь в її історичних межах. Дійшла до села Угли, де народився мій дідусь та мама. Я познайомилась із місцевими мешканцями та пригадала історію, яку почула у дитинстві через «погано зачинені двері». Чому так, запитаєте ви? Події 1943 року дорослі з дітьми не обговорювали. Щонайбільше, іноді можна було почути щось випадково, але я сама ніколи не торкалася цієї теми. Це були страшні історії про вбивства дітей та інших невинних людей. Вісімнадцять членів моєї родини були вбиті тоді. Дехто з моїх родичів, народжених на Волині – ті, хто тоді вижив –досі живі.
Я брала участь у зйомках фільму «Дідів садок», в якому розповідається про Волинську різанину. Цікаво, що цей фільм – плід співпраці поляків та українців. Його профінансували Польський інститут кіно та Держкіно України. Автори сценарію консультувалися з істориками, його відповідність історичним подіям підтвердили як польські, так і українські дослідники. Вихід фільму став знаковою подією, адже ми по-інакшому підійшли до теми Волинської різанини, ніж це робили раніше. Ми зобразили у фільмі українців, які ціною власного життя рятували поляків. Іноді вони, їхні сім’ї, їхні діти платили за це найвищу ціну – платили своїм життям. Ми хотіли показати, що ця болюча історія не чорно-біла, а має багато відтінків сірого. Ми відкинули концепцію колективної відповідальності, за якою усіх українців без розбору зображували вбивцями – серед українців було багато хороших людей, які для мене є справжніми героями. Після завершення роботи над фільмом «Дідів сад» у мене було внутрішнє відчуття, що попереду в нас ще багато роботи з обох сторін. Як з українського боку, так і з польського. Так виникло Товариство польсько-українського примирення, до складу якого входять і поляки, і українці.
МК: З якими викликами стикаються наразі поляки та українці?
КР: Перш за все, нам потрібно спільно впоратися з травмою, зі змовою мовчання та стереотипами, які досі існують з обох сторін. Це ідея, якою керувалися організатори перших польсько-українських «семінарів примирення». Ми запросили туди поляків та українців, які представляють різні спільноти. Там були присутні польські та українські родини з Волині, зокрема ті, хто втратив у1943 своїх близьких.
У семінарах брав участь професор Даквін Янг із Вашингтонського університету, світовий авторитет у питаннях історичного примирення, який, зокрема, консультував Далай-ламу, а також деякі британські історики. Ми користуємося підтримкою духовенства, а один зі священиків постійно бере участь у наших заходах. У такій делікатній сфері для учасників дуже важливо мати духовну підтримку. Діалог почався, але ми розуміємо, що попереду в нас ще багато роботи. Ми запросили істориків, але не хотіли зводити це до дискусії науковців. Ми хотіли зробити акцент на взаємних емоціях.
У семінарах брав участь Гжегож Кровіцкі, терапевт, який спеціалізується на методі Фельденкрайза, спрямованому на лікування психічних травм. Символічно, що Фельденкрайз, автор методу, сам народився на Волині. Торік ми заснували польсько-український театр. І створили виставу про кохання двох людей, які пройшли через суворі випробування: у закоханих поляка та українки дідусь і бабуся колись воювали в Армії Крайовій та УПА, і через це їм складно було порозумітися. Можливо, це прозвучить банально, але такі речі дійсно зближують людей. Все, що ми робимо, є одним великим експериментом. І в театрі, і на наших заходах кожен може вільно висловловитись. Немає табуйованих тем – ми все обговорюємо. Головне, щиро висловити те, що ми відчуваємо глибоко в серці, будь то гнів чи смуток.
МК: Чим завершилися ваші семінари, чого вдалося досягти?
КР: Ефект ми відчули вже на початку нашої роботи. Відвертий вираз емоції призводить до катарсису. Учасники, які дуже емоційно підійшли до цього минулого року, відчули потребу поділитися своєю правдою з іншими і цього року. Вони знову взяли участь у наших семінарах і навіть підтримували тих, хто брав у них участь вперше. Так само й представники польсько-волинських громад, які спочатку скептично та відсторонено поставилися до польсько-української «ініціативи примирення», наприкінці семінарів висловлювалися про них дуже схвально. В останній день заходу вони охоче скористалися можливістю познайомитися з українцями. Польські громади вихідців з Волині тепер називають українців своїми друзями. Багато українців, дізнавшись про нашу ініціативу, також спочатку реагували доволі стримано. Проте з кожним днем вони ставали більш відкритими й відвертими, що в решті-решт призвело до зворушених сліз та слів прощення та вдячності, сказаних одне одному. Чимало українців вперше почули, що насправді відчувають поляки. Особисто я кожного дня узнаю щось нове для себе і все глибше розумію, що відбувалося на Волині у ті непрості часи. Це величезний прогрес! Під час семінарів ми дійшли спільного висновку – влада має дати людям з обох сторін можливість ексгумувати й перепоховати загиблих у 1943 волинян, гідно вшанувавши їхню пам’ять. З цим погоджуються всі українці, з якими я розмовляла.
МК: Що для поляків в цьому питанні найважливіше?
КР: Однозначно йдеться про ексгумацію жертв та встановлення пам’ятних знаків. Я глибоко переконана в тому, що це не робиться досі не через небажання з боку українського суспільства. Українці якраз вважають цю ситуацію ознакою негуманності через глибоку вкорінену традицію забезпечення належного поховання і поваги до померлих. Навіть вбитих російських окупантів українці намагаються поховати більш-менш по-людськи. Також українці проводять ексгумації німецьких солдатів, загиблих під час Другої світової війни. То чому ж цивільних поляків, вбитих 80 років тому, не можна належно перепоховати та вшанувати їхню пам’ять? Особисто я не знаю жодного українця, який би виступав проти цього. Це є вирішальним для польсько-українського примирення. І це може бути вирішене лише політичним рішенням влади в Києві.
МК: Якщо говорити про заходи в рамках вашої ініціативи – чи важаєте ви, що під час цих заходів вам вдається досягти взаєморозуміння між українцями й поляками?
КР: Так. Ми бачимо сльози на їхніх очах і чуємо слова вибачення один перед одним. Важливо, що йдеться не лише про вибачення українців перед поляками. Поляки теж просять пробачення в українців. Все це супроводжується сильними емоціями. Учасники наших семінарів починають усвідомлювати, що на людському рівні їх ніщо не розділяє. Поляки й українці – це дві дуже близькі між собою нації. Нас багато що пов'язує. Багато хто, зокрема історики та інші науковці, нагадують нам про період між Першою та Другою світовими війнами, коли наші народи мирно співіснували. Наша спільна історія – це, на щастя, не лише конфлікти.
МК: Це правда, але не можна заперечувати, що існують між двома народами також і взаємні упередження.
КР: На жаль, досі бракує щирого та відкритого діалогу між нами. Усе, що відбувається навколо теми Волині останніми роками, позначене суперечками та взаємними провокаціями. Крім того, зараз, під час війни, ми маємо розуміти, що Росія активно використовує цю тему, щоб посіяти розбрат між поляками та українцями. Це факт. Україна потребує нашої підтримки, але все більше українців усвідомлюють, що такі питання, як вшанування пам'яті вбитих на Волині у 1943-му, теж потребують вирішення. Вирішивши це, ми зможемо рухатися вперед і вибудовувати справжнє братерство.
МК: Проте дехто стверджує, що війна – не найкращий час для вирішення таких питань.
КР: Учасники нашого товариства впевнені, що зараз саме найкращий час для цього. Але ми розуміємо, що в цьому процесі є багато труднощів. Наступного дня після закінчення наших семінарів російська ракета влучила в дитячу лікарню «Охматдит» у Києві. Саме цього дня українські учасники наших семінарів повернулися додому до Києва. Це дало змогу польським учасникам зрозуміти, скільки перепон подолали українці, аби зустрітися з ними та працювати над взаємним примиренням. Українці щодня стикаються з такими викликами, як відключення електроенергії та обстріли. Це їхня щоденна екзистенційна боротьба. Але вони все ж таки вирішили взяти участь у нашому заході, зустрітися з поляками та обговорити гострі історичні теми. Я глибоко ціную це. Я знаю, що декому з них це дорого коштувало.
М.К.: Ми обговорюємо, що розділяє українців і поляків, особливо із Західної України. Однак світ крутиться не лише навколо конфліктів. Чи могли б ви відзначити позитивні моменти, які існують у відносинах між поляками та українцями?
КР: Звичайно! Волинь – це не лише біль. Під час цьогорічних заходів Олена Коцеруба виступила із лекцією про кохання та відомі історикам польсько-українські стосунки початку ХІХ століття. Вона розповіла про те, як люди поляки та українці створювали сім'ї і просто любили один одного. Усе це відбувалося саме тут, на Волині. Багато українців, досліджуючи свій родовід, з'ясували, що мають польських предків. Окрім кровних зв’язків, нас пов’язує ще й культура. Під час наших майстер-класів виявилося, що старші покоління поляків добре знають українські пісні, навіть українську мову. Було зворушливо заспівати разом пісню «Гей, соколи». Співаючи, ми чергували куплети – один польською, другий українською. Польський білий борщ і журек (традиційний польський суп на житній заквасці) стали хітом серед українців. Наша любов до смачної їжі також об’єднує нас!
МК: Що потрібно полякам і українцям для взаємного примирення?
КР: Дивлячись на це зі свого боку, я бачу, що людям потрібно дати час і простір, аби вони пізнали один одного й досягли взаємної довіри. Я вважаю, що дуже важливо ділитися своїми історіями та досвідом один з одним і спостерігати за реакцією один одного. Якщо ми бачимо розуміння та співчуття в очах іншої людини, ми на прямому шляху до повного взаєморозуміння. Я маю на увазі не лише історичні події. Поляки розуміють, який біль відчувають зараз українці, їхні страждання викликають у поляків глибоке співчуття. Деякі поляки говорять, що відчувають такий же біль, як і українці. Вони розуміють, що зараз українці зазнають тих травм, яких вони самі колись зазнали. На індивідуальному рівні ми переживаємо дуже схожий досвід війни. Ця схожість дуже зближує поляків та українців і сприяє взаєрозумінню між нами.
