ПОГЛЯД: Чи потрібні Україні після війни миротворці з Китаю, Бразилії та ООН?

Оскільки ймовірність закінчення війни в Україні, яку Росія розв’язала ще в 2014, здається ближчою, ніж будь-коли, все гостріше постає питання: як контролювати виконання будь-якого мирного плану? Очевидним рішенням, до якого закликали Президент України Володимир Зеленський і багато західних лідерів, є «сили з підтримання миру».

Кілька європейських країн на чолі з Францією, Великою Британією, країнами Балтії та іншими висловили готовність взяти участь у миротворчій місії. Більшість із них також є членами НАТО, що його Росія вважає учасниками війни. Позиція США виглядає неоднозначно: деякі члени нової адміністрації кажуть «ніколи», а інші – «можливо».

Як пише Economist, це питання обговорювалося на зустрічі у форматі «Рамштайн» у січні, після чого віцепрезидент США Джей-Ді Венс, виступаючи на Мюнхенській конференції з безпеки, зазначив, що США не виступають за виключно європейський миротворчий контингент.

Більше по темі

Трамп дав Європі три тижні на те, щоб погодитись на капітуляцію України

Фінський депутат стверджує, що президент США погрожує вивести американські війська з Європи, щоб змусити членів Альянсу капітулювати перед Путіним, і це виглядає як спроба Трампа шантажувати їх.

Кілька неназваних американських чиновників висловили ідею, що включення до нього неєвропейських країн, таких як Китай і Бразилія, зробило би цю місію більш збалансованою і прийнятною для Москви. Це також дозволило б уникнути небезпеки ситуацій, у яких європейські миротворці можуть потенційно вступати в бойові дії з московськими силами.

Тоді запитання: які країни направлять своїх миротворців і під яким «прапором» вони діятимуть?

Миротворчі сили ООН - що відомо

Багато хто скаже, що саме для виконання такого роду завдань і була створена Організація Об’єднаних Націй, і що з часу першої миротворчої місії в 1948 році, проведеної Організацією ООН з нагляду за виконанням умов перемир’я (UNTSO) в Ізраїлі, відбулося майже 80 миротворчих місій. Однак, на думку багатьох, успіх цих місій був, м’яко кажучи, неоднозначним.

У своїй книзі «Миротворчість ООН у громадянських війнах», опублікованій у 2012 році видавництвом Кембриджського університету, Ліз Морже Говард стверджує, що підтримання миру має забезпечуватися не просто збройними силами – воно повинне бути багатовимірним, тобто  включати військові, політичні, поліцейські, біженські, гуманітарні, виборчі, а часто й правозахисні компоненти.

На думку Говард, попри внутрішні проблеми ООН, досі не існує «кращого міжнародного механізму» для наведення порядку після конфлікту.

Інші не погоджуються з цим і вказують на безліч оперативних невдач місій ООН, які підсумовані в документі Консультативного центру досліджень тенденцій (Trends Research and Advisory) «Оцінка минулої миротворчої діяльності ООН» від липня 2024 року. В ньому звертається увага на недосконалість роботи місій у Центральноафриканській Республіці, Демократичній Республіці Конго, колишній Югославії (особливо в Боснії), Дарфурі, Ліберії, Південному Судані, Руанді, Гаїті, Сомалі та Анголі.

У статті, опублікованій у Журналі міжнародної миротворчості (Journal of International Peacekeeping), Яір ван дер Лейн розглядає проведення низки миротворчих операцій ООН, особливо місії ООН у Судані, і перераховує дев’ять факторів, які, за умови правильних дій, впливають на успіх. Автор стверджує, що основними причинами невдач є недостатня підготовка миротворців, застаріле обладнання, особисті зловживання і неправильне ведення бойових дій.

Окрім оперативних провалів, на рахунку миротворчих місій є порушення прав людини, зокрема, випадки сексуального насильства, що всебічно висвітлюється в багатьох публікаціях, у тому числі в нідерландському виданні «Монітор безпеки і прав людини».

Можливо, Говард має рацію: попри всі свої недоліки, ООН може бути єдиним інструментом для формування миротворчого контингенту. Однак деякі дослідження показують, що основною причиною успіху або невдачі є рівень підтримки або опору з боку Ради безпеки ООН. Головною перешкодою на шляху до успіху в Україні є позиція Росії, яка має право вето в Радбезі.

Миротворці з Китаю та Бразилії? Що відомо наразі

США запропонували залучити ці дві країни, і Пекін вже висловив готовність до участі.

Газета South China Morning Post цитує Чжоу Бо, колишнього китайського полковника і старшого наукового співробітника Центру міжнародної безпеки і стратегії Університету Цінхуа, який у кулуарах Мюнхенської конференції з безпеки заявив, що Китай розгляне можливість відправки військ, якщо інші неєвропейські країни, такі як Індія, зроблять свій внесок.

Він сказав, що Пекін «має достатньо військових сил» для участі, але додав: «Якщо миротворчі операції проводитимуть лише європейські країни, Росія може розглядати це як ще одну форму залучення НАТО».

Китай послідовно позиціонує себе як прихильник миротворчих зусиль ООН. У 2015 році, коли ООН відзначала 70-ту річницю заснування, Китай став другим за величиною платником внесків до миротворчих бюджетів, надавши додаткове фінансування для Фонду миру і розвитку ООН і для підготовки африканського миротворчого потенціалу, а також пообіцяв надати достатню кількість військ до «резервних миротворчих сил» ООН.

З 1990 року понад 30 000 китайських миротворців взяли участь у понад 20 миротворчих місіях. Хоча Україна, ймовірно, з підозрою ставитиметься до участі Китаю через його проросійську позицію, це, безсумнівно, буде противагою «західному ухилу» в очах Москви.

З 1956 року Бразилія брала участь у близько 50 миротворчих операціях під егідою ООН, направивши понад 33 000 своїх військовослужбовців, поліцейських і цивільних осіб.

У 2004 році Бразилія очолила миротворчу місію ООН на Гаїті, де вона побудувала свою миротворчу модель на солідарності, співпраці на основі потреб, безумовності та невтручання. Це ті модні слова, які подобаються чиновникам ООН, хоча в цілому місія була визнана «безрезультатною».

Деякі країни і бюрократія ООН високо оцінили бразильський підхід до миротворчості, але багато хто звинувачує Бразилію в тому, що вона бере участь лише в тих місіях, які відповідають її стратегічному порядку денному. У цьому можна звинувачувати багато (якщо не більшість) країн, які беруть участь у миротворчих операціях.

Як і у випадку з Китаєм, відносини Бразилії з Росією, особливо через її участь в організації БРІКС, можна розглядати як проблему для України.

Висновок

Занепокоєння США щодо прийнятності повністю європейських миротворчих сил зрозумілі не лише з точки зору Росії, а й з точки зору багатьох інших країн, особливо країн Глобальному Півдня. Однак пігулку можна було би підсолодити, якби такі країни, як Індія або африканські, близькосхідні та далекосхідні держави, могли взяти участь у миротворчих силах – навіть якщо це може ускладнити процес «командування і контролю».

Однак, безсумнівно, створення багатонаціональних миротворчих сил для захисту інтересів як України, так і Росії буде розглядатися як передумова будь-якого мирного плану.

Погляди, висловлені в цій аналітичній статті, належать автору і не обов’язково відображають точку зору Kyiv Post.