Через гучний шум мотора розмовляти з українськими військовими в кабіні американського Humvee, який рухався Курською областю, було складно. Але поїздка все одно виявилася дуже пізнавальною.
Коли бачиш, як сотні українських військових машин їздять туди-сюди зруйнованими дорогами, що сполучають Україну із Росією, починаєш розуміти, що стрімкий Курський рейд ЗСУ – це ретельно спланована війцськова операція, якою Києву вдалося захопити росіян зненацька.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Окрім величезної кількості військової техніки, супроводжуваної відповідною кількістю солдатів, обороні лінії з українського боку кордону виглядають дуже солідно. Видно, що оборонні засоби тут добре продумані й, очевидно, досить надійні. Попередження про міни набагато частіше зустрічаєш у прикордонних районах України, ніж звичайні дорожні знаки.
Генсек ООН розкритикував рішення США передати Україні протипіхотні міни
Навпаки, на російському боці кордону помічаєш мінімальну кількість оборонних ліній, надійність яких до того ж видається доволі сумнівною. Це додає довіри розповсюдженим чуткам про те, що корумповані російські чиновники розікрали більшу частину грошей, виділених на захист Курської області від гіпотетичного нападу України.
Більшість літер, які колись складали напис «Росія» на прикордонному знаку, відпали. Зараз українські військові проїзджають повз нього, не збавляючи швидкості.
Лише через кілька хвилин після в'їзду на російську територію, приблизно за десяток кілометрів від кордону, ми почули звуки потужних вибухів, які вказували на те, що Україна завдає ударів у цьому районі, до того ж неподалік у небо здіймались стовпи чорного диму.
Російські війська були абсолютно не готові до відбиття нападу, тому так багато росіян вирішили здатися у полон без бою.
Російських солдатів зазвичай попереджають, що Україна планує завдати удару по їхніх позиціях, адже росіянам пропонують ультиматум: або здавайтеся у полон, або будьте знищені – сказав один український офіцер, із яким ми поспілкувалися. Задоволено усміхаючись, він розповів, що російські солдати, особливо строковики і чеченці, масово здаються в полон.
З огляду на досі незняту заборону Білого дому використовувати передану Сполученими Штатами зброю на території Росії, ми не побачили жодного американського важкого озброєння, лише помітили HIMARS, що проїхав повз нас дорогою в Україні. Кілька хвилин потому ми почули звук запуску ракет, що злітали в небо, супроводжувані смугами білого диму, а не більше ніж через десять хвилин установка HIMARS швидко повернулася назад, рушивши вглиб України, аби бути поза зоною дії більшості російських систем.
Заїхавши до міста Суджа, ми побачили кілька овець, які паслися в тіні дерев. На вулицях міста стояли цивільні автомобілі, пошкоджені кулями, а на землі валялись консерви, ймовірно, загублені мародерами, які грабували продуктові крамниці.
Наші українські провідники розповіли, що більшість магазинів у Суджі досі працюють. Проте всі мешканці, яких ми того дня там зустріли, блукали містом у пошуках їжі чи води.
Дописувачі соцмереж із гумором пишуть, що із початком вторгнення України на Курщину на світ народилася «Курська Народна Республіка», але ситуація у місті загалом не надто весела. У Суджі немає електрики, інтернету, води і, здається, телефонного зв'язку.
Одна літня росіянка, з якою поспілкувався мій колега, Сергій Сумленний з European Resilience Initiative Center, сказала, що вона у відчаї намагається відновити зв’язок зі своєю дочкою та онуками, з якими не мала контакту із початку українського наступу на Курщину. Жінка дуже хотіла повідомити рідним, що вона жива.
Підійшовши до центральної площі Суджі, ми побачили мародерів, які нишпорили у продуктовому магазині. Усі вони були у віці не менше 65 років, і всі зосереджено наповнювали візки продуктами тривалого зберігання. І це зрозуміло – холодильники суджан вже два тижні не працюють, і харчі нетривалого зберігання влітку швидко зіпсуються.
На вулиці до мене підійшла жінка й запитала, де тут можна взяти воду. Я відповів, що бачив, як люди виносять пляшки з чимось прозорим із місцевого магазину. Вона запитала, чи залишилося там ще хоч щось, і рушила у вказаному мною напрямку.
Ще одна літня жінка недалеко від магазину ледь не розплакалася, коли від металевого візка з продуктами, який вона котила, відпало колесо. Коли ми допомагали їй поставити колесо на місце, ми трохи поспілкуючись із нею. Під час розмови жінка не виявила жодних ознак страху ні перед нами, ні перед українськими солдатами, які стояли всього за кілька метрів від нас.
Росіяни пропонували нам перейти на українську. За іронією долі, моєму російськомовному колезі, який намагався спілкуватися лише українською, українські солдати відповідали російською.
Під час нашого перебування у Суджі місцеві мешканці жодного разу не виявляли жодних ознак страху перед українськими солдатами. До честі українців, всі вони поводилися із росіянами дуже ввічливо. Звичної для українців осудливої риторики щодо Росії та росіян, яку так часто можна почути в Україні, ми жодного разу не почули під час наших розмов із українськими військовими.
Курськ – це історично українська земля, але все одно було дивно, що двоє чи троє росіян, до яких я звертався російською, запропонували мені перейти на українську. За іронією долі, моєму російськомовному колезі, який намагався спілкуватися виключно українською, українські солдати відповідали російською.
Багато будівель у центрі Суджі виглядають пошкодженими, але переважно це незначні пошкодження. Пам'ятну дошку на честь зашгиблого в Україні місцевого «героя» путінської «Спецвоєнної операції», як Кремль називає своє повномасштабне вторгнення в Україну з приходом ЗСУ знесли. Проте пам’ятника героям Великої вітчизняної війни (як в РФ досі називають Другу світову) ніхто не чіпає.
У парку, в якому розташований цей пам’ятник героям «ВОВ», я поспілкувався із парою суджан, які погодилися зі мною у тому, що теперішню ситуацію в їхній області можна описати, як «ніби війна», маючи на увазі, що в такі непрості часи чогось доброго чекати взагалі не доводиться.
Коли ми їх запитали, чому Путін не прийшов їм на допомогу, чоловік відповів, що «Путін мудак», а його дружина кивнула на знак згоди.
На наше запитання, що Путін, можливо, забув про них, чоловік відповів, що, мабуть, так і є. І додав: «Якщо Путін взагалі про нас колись думав».
Ще одна літня жінка, з якою я розмовляв, із відвертою огидою висловилась про Путіна, зробивши жест, який мав означати щось типу «та пішов він під три чорти» та ще й назвала президента РФ «тварюкою».
На будівлі міської адміністрації Суджі ми бачили сліди влучань артснарядів. Як і інші адмінбудівлі навкруги, ця будівля стоїть порожньою. Сусідня будівля, імовірно школа, стоїть недоторканою, а на даху її досі майорить російський триколор – ймовірно, українські солдати не мали часу зірвати російський прапор, коли зайшли у місто, на відміну від попередніх більш короткочасних рейдів, коли українці зосереджувалися на тому, щоб отримати вдалі фото із розірваними триколорами.
Ще одна суджанка, яку ми запитали, що вона думає про Володимира Путіна, відповіла: «Фу, це тварюка».
Коли ми повертались до українського кордону, солдат за кермом Humvee розповів, яким сюрпризом два тижні тому для нього було дізнатися, що йому судилося бути учасником вторгнення до Росії. Він остаточно повірив у це лише тоді, коли побачив за вікном автомобіля дорожні знаки із написами російською, які вказували на те, що вони вже на російській території.
Можливо, ще більшим сюрпризом, за словами іншого українського солдата, з яким поспілкувався Kyiv Post, стало те, що російські військові були настільки непідготовлені до нападу, що більшість із них вирішили здатися в полон без бою.
Український офіцер, з яким ми поспілкувалися, сказав, що він оптимістично дивиться на ситуацію в Курській області. Його широка усмішка свідчила про те, що він також був дещо здивований тим, як легко розпочався та розгортається наступ ЗСУ на Курщині.
Відповідаючи на наше запитання, чого не вистачає бійцям його підрозділу, офіцер порівняв теперішню ситуацію із «жахливою» ситуацією кілька місяців тому, коли Сполучені Штати затримували допомогу Україні, і сказав, що зараз продовольства, амуніції та зброї у них достатньо, але є одна важлива річ, яка особливо гостро потрібна українським військовим.
«Це безпілотники», – сказав офіцер, Саме дрони зберігають на фронті життя українських солдатів, проводячи розвідувальні та бойові вильоти до російських позицій та тримаючи ворога у постійному страху.
Наприкінці нашої розмови я пообіцяв цьому офіцеру, що Kyiv Post додасть у цю статтю посилання, перейшовши за яким наші читачі зможуть задонатити українським військовим на придбання безпілотників, необхідних для збереження їхніх життів.
