24 серпня 1991 року парламент тоді ще радянської України проголосив незалежність України. Але що насправді відбувалося того історичного дня? І які несподівані й драматичні події пришвидшили цей епохальний прорив?
Дозвольте мені поділитися з вами деякими думками з моєї книги «Українське відродження» (1999), яка розповідає про той визначний період сучасної історії України.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Бродіння в радянській імперії
Коли наприкінці 1980-х років радянський лідер Михайло Горбачов дозволив послабити політичний контроль за суспільством та проголосив політику «гласності» й «перебудови», Москва почала поступово послаблювати задушливу консервативну хватку, в якій вона тримала Радянську Україну за допомогою її вірного васала, очільника комуністичної партії України Володимира Щербицького.
Зеленський розкрив деталі про ракету-дрон «Паляниця»
Поступово та стихійно в Україні сформувалась громадсько-політична організація, у якій об’єдналися українські продемократично налаштовані патріоти, відома як «Народний Рух» або коротко «Рух». В його лавах колишні політв’язні та провідні інтелектуали, переважно письменники, не надто прихильні до комуністичної системи, об’єдналися заради просування демократичних реформ і національної самосвідомості. У вересні 1989 року Горбачов був змушений звільнити Щербицького з посади секретаря Компартії України, а в липні 1990 року радянський український парламент, у якому продемократичні депутати становили меншість, проголосив «державний суверенітет» республіки.
Тим часом у Москві лідер російських комуністів Борис Єльцин порушив стрункість партійних лав, обравши більш демократичний курс, ніж Горбачов, і домагаючись «суверенітету» Радянської Російської Федерації.
Відчайдушні прихильники жорсткої лінії в Москві прорахувалися
Відкритий виклик Єльцина монополії Комуністичної партії на владу разом із все більш сильним спротивом неросійських республік контролю над ними з боку Москви викликали занепокоєння прихильників жорсткої лінії у Політбюро КПРС. 19 серпня вони спробували влаштувати державний переворот у Москві, і протягом кількох днів там панували небезпечна напруга й невизначеність. Єльцин і його послідовники згуртували навколо себе продемократичних протестувальників. ГКЧП-істи кинули танки на придушення протестів, але запеклий опір продемократичних москвичів протягом трьох драматичних днів змусив путчистів зрештою визнати свою поразку.
У Києві також відбулися масові протести проти держперевороту, але комуністичні лідери України – найвідомішим з яких був тодішній спікер Верховної Ради Леонід Кравчук – вагалися, вирішуючи, на чий бік стати. Демократичній опозиції спочатку не вдавалося переконати спікера скликати екстрене засідання парламенту.
Коли загроза реваншу прибічників «жорсткої лінії» минула, опозиція, яка сформувала коаліцію під назвою «Незалежна демократична Україна», почала вимагати позбавити Комуністичну партію влади та власності й проголосити незалежність.
Парадоксально, але настрої та реакції в Україні та інших неросійських республіках багато в чому визначали події, які відбувалися в Москві. І саме реакція цих республік на невдалий переворот поклала початок безповоротному розпаду Радянського Союзу.
22 серпня розлючений натовп зібрався під будівлею КДБ у радянській столиці й повалив встановлений там пам'ятник Феліксу Дзержинському, засновнику ЧК – радянської таємної поліції. В Естонії та Литві комуністична партія була заборонена. А в Казахстані його комуністичний лідер Нурсултан Назарбаєв вийшов із компартії і наказав «департизувати» свою величезну центральноазійську республіку, тобто позбавити комуністичну партію її виняткової керівної ролі.
Наступного дня Кравчук прилетів до Москви, де став свідком публічного приниження лідера радянської компартії Горбачова Борисом Єльциним, який порвав із партією та очолив рух за демократизацію у «суверенній» Російській Федерації.
Несподівано Єльцин оголосив про призупинення в РФ діяльності комуністичної партії, нібито до з'ясування її ролі в організації путчу. Офіси компартії у Москві та Ленінграді були опечататані.
Україна нарешті виривається на волю
Саме на цьому політично сюрреалістичному тлі Кравчук повернувся до Києва, де приголомшені й розгублені однопартійці зустріли його з оркестром. Фактично вони боролися за своє політичне майбутнє. Радянська епоха добігала свого кінця, і їм необхідно було йти на серйозні поступки, аби уникнути не просто усунення від влади, але й відплати за злочини своєї партії.
Кравчук нарешті погоджується скликати екстрене засідання парламенту 24 серпня – у суботу.
Позачергове суботнє засідання парламенту тривало понад 12 годин і транслювалося у прямому ефірі державного телебачення та радіо. Спочатку на порядку денному стояло єдине питання – політична ситуація в республіці після невдалого путчу і як захистити суверенітет республіки від можливих загроз у майбутньому.
Але демократична опозиція була рішуче налаштована не дати Кравчуку та його однопартійцям зіскочити з гачка й витиснути максимум із цієї безпрецедентної ситуації.
Кравчук виправдовував свою поведінку під час путчу під шквалом критики з боку опозиції. Він погоджувався із тим, що необхідно зміцнювати суверенітет та безпеку республіки, але ні словом не обмовився про незалежність. Питання про департизацію він також намагався відкласти на потім. Першому секретареві ЦК КПУ Станіславу Гуренку продемократичні депутати не дали виступити, зустрівши його глузливими вигуками.
Після перерви у засіданні, аби розрядити напругу в сесійній залі, ініціативу перехопила демократична опозиція. Поет Дмитро Павличко закликав народних обранців не піддаватися емоціям і зосередитися на трьох пріоритетних питаннях: проголошення незалежності, встановлення контролю над усіма військовими частинами на території республіки та департизація. Гуренко висловився проти, звинувачуючи демократів у тому, що ті начебто перетворюють засідання Ради на «суд Лінча», але, звісно, до його думки вже мало хто прислухався.
Бурхливі дебати тривали, і тут останні новини з Москви знову відіграли роль каталізатора.
Стало відомо, що влада РФ свавільно присвоїла загальносоюзні установи й структури, зокрема КДБ. Єльцин призначив там своїх людей на ключові посади, а російський уряд взяв під свій контроль міністерства економіки та зв’язку СРСР.
Почувши про це, розлючений український депутат Валерій Баталов риторично запитав, чи потрібен Україні союз, у якому всі ключові посади займатимуть росіяни.
Кравчук скористався нагодою підіграти опозиції й відповів, що його теж «засмутила і навіть роздратувала» вимога Єльцина «призначати лише росіян». Він сказав, що дії Єльцина породили «дуже небезпечну» хвилю «п'яної демократії». А потім неочікувано порекомендував депутатам підтримати проголошення незалежності.
Після цієї кардинальної поступки з боку спікера напруга в залі дещо спала. Але один із лідерів демократичної опозиції, львівський науковець Ігор Юхновський лише посилив тиск на Кравчука. Він наполягав на тому, що проголошення незалежності недостатньо, бо таке рішення буде неповним без припинення монополії комуністичної партії на владу – без «декомунізації» України.
Юхновський спричинв переполох навіть у лавах своїх однодумців, коли запропонував призначити всеукраїнський референдум, на якому громадяни мають схвалити проголошення незалежності. Пропонуючи комуністам своєрідну мирову угоду, він виступив за те, щоб перехід влади від КПУ до демократичного руху здійснювався упорядковано і щоб не було висунуто жодних звинувачень проти чиновників-комуністів.
Кравчук знову оголосив перерву в засіданні, і саме під час цієї перерви й була знайдена компромісна формула. Представники демократичного табору (Дмитро Павличко, Володимир Яворівський та інші) ініціювали неформальні переговори з комуністичною більшістю. Вони висунули такий аргумент: «Ми всі колись були комуністами під владою Москви, але тепер точка неповернення досягнута, і незалежність є єдиним можливим шляхом вперед. Об’єднаймося навколо незалежності».
Сформульована опозиціонерами теза виявилися тим рятівним кругом, якого комуністична більшість шукала і за який охоче вхопилася. «Ми були наче сліпі кошенята, які знайшли вихід», – сказав мені пізніше в інтерв’ю відомий тогочасний депутат-комуніст.
Питання про заборону комуністичної партії поки що відклали. Окрім згоди на проголошення незалежності, комуністична більшість погодилась на департизацію республіканської прокуратури, міністерства внутрішніх справ і КДБ, а також усіх збройних сил, дислокованих в Україні.
На вимогу депутатів-комуністів опозиція погодились у тексті декларації незалежності не згадувати про проголошення незалежності України 22 січня 1918 року тогочасним парламентом – Центральною Радою.
Замість того, аби визнати, що Україна зараз фактично відновлює свою незалежність, комуністи прагнули зберегти свій престиж та створити враження, ніби зараз вони стали першими співавторами незалежності України.
Дебати продовжились, і незадовго до 18:00 Кравчук нарешті зміг зачитати узгоджену Декларацію незалежності, в якій питання департизації не торкалися. Проте в ній наголошувалось, що ця декларація «продовжує тисячолітню традицію державотворення в України».
Коли дійшло до голосування, декларацію підтримали 346 депутатів, один проголосував проти (Альберт Корнєєв з Донбасу), ще троє утрималися. Було домовлено винести Декларацію на всеукраїнський референдум 1 грудня.
Того ж дня Єльцин заборонив Комуністичну партію в Росії та заволодів її активами. Він також визнав незалежність Латвії та Естонії. Наступного дня Білорусь також проголосила незалежність.
Попри перемогу демократичних сил у Москві, російських політиків непокоїла перспектива того, що незалежна Україна далі йтиме власним історичним шляхом. Вже за кілька днів парламент Російської Федерації направив до Києва делегацію високого рівня. Вона засвідчила непохитне прагнення України бути суверенною незалежною державою та підтримувати нормальні двосторонні відносини з Росією на основі рівності, а не залежності.
На спільній з російською делегацією прес-конференції 29 серпня Кравчук вперше згадав про «колишній СРСР». Наступного дня під тиском громадськості, що з кожним днем посилювався, президія парламенту Радянської України погодилася заборонити Комуністичну партію в Україні та націоналізувати її майно.
1 грудня 1991 року під час всеукраїнського референдуму 90,32% українців, які взяли в ньому участь, на питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповіли «Так». Це був останній цвях у труну Радянського Союзу. До кінця місяця радянська імперія, яка проіснувала майже 70 років, припинила своє існування.