До повномасштабного наступу Костянтин Величко працював в IT сфері – проводив тренінги з підвищення стресостійкості та подолання наслідків негативних ситуацій. Напевно це було одним із факторів, які допомогли йому витримати понад 100-денне ув’язнення в Оленівській колонії.
Костянтин — корінний маріуполець і від початку наступу почав волонтерити. Він та його команда займалися координацією гуманітарної допомоги, видачі пропусків, формуванням безпечних маршрутів евакуації та доправлення гумдопомоги тощо.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Згодом Величко почав здійснювати поїздки в Бердянськ з особистих потреб. Він допомагав людям евакуюватися та розвозив необхідні продукти, медикаменти тим, хто знаходився у зоні бойових дій. Із кожним днем їздити було все складніше, адже волонтери запам‘ятовувалися російським військовим на блокпостах. Зростав моральний тиск на волонтерів, обшуки були все жорсткішими, їх нерідко роздягали догола.
У той самий день, 28 березня, Костянтин та його напарник Станіслав Глушков вперше вирішили поїхати напряму із Запоріжжя в Маріуполь. Адже все частіше надходили повідомлення про те, що волонтерів розвертають назад, і команда переймалася, що незабаром в’їзд зовсім закриють.
Не дивлячись на те, що екіпаж вже був досвідчений у спілкуванні з російськими військовими, знав правила пересування та мав при собі необхідні посвідчення волонтерів, бейджі та наліпки на машину, їх все одно зупинили. Більш того, коли військові дізналися, що чоловіки — волонтери, то почали висувати їм звинувачення на кшталт того, що вони займаються волонтерством з корисливих мотивів. На пропозицію Костянтина та Стаса поїхати з ними та подивитися, як відбувається процес евакуації жінок та дітей, військові наказали їхати за ними у Нікольське.
«Там ми дізналися, що вже ми не перші арештовані волонтери. Ба більше, арешт волонтерів є цілеспрямованим заходом, росіяни навмисно хочуть припинити волонтерську діяльність. Задля створення гуманітарної катастрофи на окупованих територіях», — розповів Костянтин Величко KyivPost.
Після доби за ґратами у Нікольському, напарників у наручниках та з мішками на головах доставили в Старобешеве й залишили там на добу.
«Перед тим, як нас посадили у переповнену камеру без жодних належних умов, проводився перехресний допит. Нас ставили на коліна на бетон та клацали затворами пістолетів біля голови», — пригадує Костянтин.
Перед доправленням до Оленівської колонії Костянтина та Стаса ще добу протримали у Донецькому Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗі), в ізоляторі тимчасового тримання, де також з ними проводили допити та перевірки.
«Замотаних скотчем нас привезли до колонії, де декілька годин ми сиділи навприсядки з руками за головою. У такій позі сильно підіймається тиск та лопаються судини, втім, якщо ти її змінюєш, то тебе б‘ють. Якщо впав, то б‘ють доки не підіймешся», — ділиться жахливими спогадами полонений волонтер.
На території колонії військовополоненими займалися російські військові, працівники ФСБ, слідчий комітет РФ, люди із військової комендатури тощо. А цивільними, тобто волонтерами, займалися структури, підпорядковані ДНР.
Після чергових допитів волонтерів відфільтрували в одну камеру, взагалі не придатну для перебування людей. Всіх, хто не пройшов фільтрацію, відправляли в УБОЗ під слідство. У результаті цих фейкових розслідувань затримані волонтери отримали від 10 років і більше ув‘язнення у абсолютно нелюдських умовах.
«Понад два тижні ми перебували в ізоляторі в холоді та без доступу до свіжого повітря. Нас майже не годували, а спати доводилося у 2-3 зміни, адже у камері розміром 12-14 кв. метрів знаходилося 50 осіб, тож лежати одночасно всі не могли», — підкреслює Костянтин.
Після цього частину волонтерів перевели на бараки, де кожного дня з 6 ранку до 10 вечора їх змушували ремонтувати приміщення. Згодом у відремонтовані бараки заселили полонених захисників Азовсталі.
«Туди приїхав Червоний Хрест, їм показали відремонтовані приміщення з ліжками, матрацами тощо. Тобто зробили красиву картинку із добрими умовами. Також згодом почали привозити журналістів пропагандистських каналів, до речі, одним із них був і Олександр Сладков», — розповідає Костянтин.
Журналісти насправді бачили реальні умови утримання в колонії, які не потрапляли у кадри пропагандистських сюжетів. Адже колонія не така велика: 5-6 будівель, у яких перебуває близько 2000 ув’язнених. Росіяни шантажували тих полонених, чиї сім‘ї залишилися на окупованих територіях, змушуючи їх давати інтерв‘ю з розповідями про гарні умови утримання.
«Військовополоненим казали, що Україна про них забула, що вони назавжди залишаться в ув‘язнені. Але у них є можливість подзвонити родичам та повідомити про своє місце перебування. В обмін на цей дзвінок і з‘являлися відео в інтернеті із закликами до українських військових здаватися в полон», — наголошує Костянтин.
Згодом волонтерів переселили у «зону посиленого контролю» — окрему будівлю з бетонним двором, затягнутим сіткою. Всю роботу там, окрім конвоювання, здійснювали самі полонені.
Перші 5 діб давали тільки шматок сухого хліба та 170 мл води на день. Згодом меню трохи покращувалось: полоненим давали тверді, майже неїстівні макарони, чай («ледь коричневого кольору вода»), суп («вода із декількома шматками капусти та шматочком цибулі») та кашу «з рибою» (кашу варили у чані, де раніше тримали рибу). Харчування не змінювалося протягом всього перебування у колонії. Коли привозили нових людей, то порції відповідно скорочувались. Води ж гостро не вистачало увесь час.
За словами Костянтина, іноді люди, котрі працювали за межами колонії та потрапляли до неї з певних причин, допомагали ув‘язненим в міру можливостей (приносили їм медикаменти або продукти). Проте такі випадки траплялись досить рідко.
«Більшість працівників колонії відверто отримувала задоволення від знущань над ув’язненими— постійно принижували їх, жорстоко били. Однак до волонтерів фізичне насильство застосовувалося здебільшого на початку ув’язнення. Мене особисто лупцювали по голові, тулубу, по рукам, якщо я «неправильно» сидів, стояв або розмовляв. Інших цивільних катували струмом, змушували копати могили тощо. А коли привезли військових із Азовсталі, то всю злість почали зривати на них. Однак їх били та катували приховано в ізоляторах, аби цього не бачили інші ув’язнені», — переказує очевидець подій.
Серед випадків, що найбільше закарбувались у пам’яті, Костянтин виділяє три. Одного разу під час прийому нових в’язнів чотирьох чоловіків побили так сильно, що протягом 4-5 днів бідолашні взагалі не могли встати. Також був випадок, коли за дві зірвані на городі начальника черешні військовополоненого відправили в ізолятор із зовсім нестерпними умовами.
І найбільш моторошним випадком є історія з доведенням захисника Азовсталі до самогубства. Перед цим наглядачі деякий час ходили до нього у камеру, здійснюючи моральний тиск і фізичне насильство.
«Напередодні трагедії одна з наших волонтерів Ганна Ворошева чула уривки розмови наглядачів з полоненим. Вони у нього питали, чи він все зрозумів та чи правильно все зробить. Наступного дня людина порізала вени. Причому в ізоляторі це зробити доволі нелегко, адже ретельно всіх перевіряють. А його знайшли з розібраними лезами від бритви», — зауважує Костянтин.
Волонтерів тримали як адміністративно затриманих на 30 діб, втім цей термін неодноразово подовжувався. Як відомо, цивільних не можна додати у списки та обміняти як військовополонених. Через це процес їх звільнення був таким повільним.
4 липня Костянтину та деяким волонтерам видали документ про те, що «у порушенні кримінальної справи відмовлено» та виставили за ворота колонії. Звідти вони самостійно діставалися до Донецька та подальших пунктів призначення.
«За 2 місяці нікого з колонії не випускали, тільки перевозили в інші установи. Так, наприклад, багатьох військових вивезли до Росії та ЛНР і ДНР. Також понад 500 людей із вироком у 10 та більше років перебувають в Донецькому слідчому ізоляторі. За час мого перебування у колонії через неї пройшло близько 5500 осіб, а коли нас випустили, там залишалося близько 2000 людей. Так, частину людей обміняли, але кількість їх досить маленька. Більшість, як ми всі розуміємо, вивезли в невідомих напрямках», — підсумував Костянтин.
Витримати всі тортури та жахливі умови утримання впродовж такого тривалого часу Костянтин зміг завдяки взаємодопомозі та підтримці одне одного з іншими в’язнями-волонтерами. Також дуже допомагало триматися розуміння того, що їхні близькі знали, де вони перебувають, та активно сприяли їх звільненню.
