Невигадані історії: Пам’яті Джима

Ми познайомились у 1990 році. Ще до проголошення незалежності України. Заприятелювали. Перше враження: він, «совєтолог», не знає російської мови. Тобто читає, але говорити йому важко. Краще українською. Повірити в це було важко, але довелось. По-друге, він справив на мене враження тим, що не прагнув нав’язати співрозмовникові власну думку, він наводив арґументи, дискутував, але не «тиснув». Ми вирішили тоді, що підготуємо спільний збірник статей дослідників з України та з інших країн про Голодомор. Мине час, і мій співрозмовник переїде до України, а потім назавжди залишиться в її землі.

Йдеться про Джеймса Мейса. Цього року йому б виповнилось 70 (хоча через військові реалії цього ніхто в Україні не помітив). А прожив він всього 52 роки, з них одинадцять – в Україні, куди переїхав зі Сполучених Штатів у 1993 році. Перед переїздом до Києва прийняв православне хрещення від митрополита Мстислава.

Джеймс Мейс був дослідником влаштованого комуністичною владою Голодомору 1932-1933 років Україні. Він народився в штаті Оклахома 18 лютого 1952 року і був наполовину індіанцем Черокі. Отримавши ступені маґістра та доктора історії, писав про феномен націонал-комунізму в Україні в 1919-1933 роках.

Ось його власні слова: «Я за своїм походженням типовий американець. Мій батько працював стрілочником на залізниці. Ні батько, ні мати не закінчили школи. Але я пішов в університет… Я студіював російську мову і вступив до аспірантури… Коли я вирішив написати дисертацію, мій керівник у Мічіґанському університеті Роман Шпорлюк дав мені українські книжки. Отож я купив собі словника і почав читати… Для дисертації я вибрав тему національного комунізму під час українізації».

У Гарвардському університеті Мейс допомагав історику, дипломату, поету і розвіднику, професору Роберту Конквесту писати всесвітньовідому згодом книжку “Жнива скорботи” про голод в СРСР і в Україні на початку 1930-х років. Співпраця Конквеста і Мейса була плідною, але непростою.

Проте Мейс продовжив дослідження Голодомору, тепер уже в проєкті усної історії зі збору свідчень очевидців. Інтерв’ю вони записували разом з Леонідом Герецем, тоді аспірантом у Гарварді.

У 1986 році Джеймс Мейс став виконавчим директором створеної в 1983 році президентом Рональдом Рейґаном комісії юристів та істориків при Конґресі США для вивчення Голодомору в Україні.

Пізніше Мейс пригадає: “Директором комісії став я, тому що потрібен був неупереджений погляд науковця-неукраїнця, не вихідця з України… Ми працювали маленьким штатом (один збирав свідчення, я сам сидів над документами і пресою, писав основні частини звіту Конґресові) і зрештою отримали два додаткові роки для закінчення проєкту збору свідчень. Результат – вихід у світ тритомника обсягом 200 видавничих аркушів”.

Висновок: проти українців комуністична влада здійснила ґеноцид. На початку 1988 року був підготовлений остаточний звіт Комісії Конґресу. Практично ввесь текст належить Джеймсу Мейсу.

Москва і київські комуністичні діячі намагалися дискредитувати зусилля американських українців з відродження правди про голод, дискредитувати те, що робив Мейс і комісія. Проте наприкінці 1980-х років ситуація в СРСР змінилася.

З Мейсом почали налагоджувати контакти дипломати радянської України при Посольстві СРСР. Товариство зі зв’язків з українцями за кордоном запросило його відвідати Україну. У січні-лютому 1990 року два тижні він проводить в Україні.

Ще раз процитую Мейса: «В особистому плані це був важкий час. Ніхто не бажає наймати історика, якому трохи за сорок… Після тимчасових посад в Колумбії та Іллінойсі стало зрозуміло, що мені треба було або повертатись назад, або їхати звідси. У 1993 році я вирішив переїхати в Україну. Зрештою мені здавалось, що саме там моєму досвіду знайдеться застосування».

Отже, він змінив траєкторію долі. У 1994-му одружився з письменницею Наталкою Дзюбенко. Доля відміряла їм щастя рівно на десять років.

Він встиг надрукувати в Україні близько чотирьох тисяч статей. Був заступником редактора журналу “Політична думка”, з 1997 року мав свою колонку в газеті “День”, редагував її англомовний дайджест. Викладав у Києво-Могилянської академії, атмосфера якої йому імпонувала.

…Коли мені доводилося спілкуватися з Джеймсом Мейсом, коли я слухав його виступи чи коментарі, неодмінно згадував слова одного французького інтелектуала. А слова такі: “Виховання має пріоритет над освітою. Створює людину виховання”. Зрозуміло, Джим був людиною освіченою. Та для мене принципово, що він був винятково вихованою людиною. Бачив поруч із собою не символи, а живих людей. Навіть в разі незгоди з чиєюсь точкою зору він ніколи не переходив межі, що власне і поділяє людей на вихованих і невихованих, на толерантних і нетолерантних, зрештою, на розумних і – самі розумієте яких.

Київський Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», відкритий у 2008 році, який у народі називають «Свічкою», є, як на мене, найкращим пам’ятником Джеймсу Мейсу. Це – символ його фундаментальної перемоги. Перемоги над незнанням про дійсні масштаби трагедії нашого народу. Перемоги над тими, хто заперечував Голодомор в Україні. Перемоги над тими, хто розповсюджував у світі неправду про те, що сталося в Україні. Проте ця перемога давалася Джимові нелегко…

Він був особою за масштабом потужнішою. На моє глибоке переконання, Україна його не оцінила належним чином і задавила в “обіймах”. Не зреалізувався головний задум Джеймса Мейса – створити Інститут дослідження ґеноциду. А він мав би займатися збором, дослідженням і поширенням інформації про ґеноцид проти України, мав би працювати з вчителями, викладачами, стати координаційно-ресурсним центром, який міг би зберігати джерельну базу.

Тим не менш, завдяки Джеймсу Мейсу правлячий клас України поступово навчився шанобливо ставитись до жертв Голодомору, не забувати про них. Тепер існує непереборна офіційна традиція – на річницю Голодомору наприкінці листопада кожного року офіційні особи покладають квіти біля згаданого вже «Меморіалу жертв Голодомору».

У 2003 році саме Джеймс Мейс запропонував здавалося б просту річ: нехай кожна родина запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих від голоду. Звісно, люди відгукнулись. Віктор Ющенко, тоді ще народний депутат, сприйняв ідею свічки пам’яті. Пізніше, ставши Президентом України, підняв її на державний рівень, зробив ритуал зі свічкою політичним і обов’язковим.

Проте запалив цю свічку пам’яті для українців саме американець Джеймс Мейс. І саме ця свічка, як мені видається, зрештою стала найкращим пам’ятником йому.