14 липня — День взяття Бастилії або День незалежності Франції. Це – найголовніше національне свято Франції, що відзначається з 1880 року. Щоправда, є й ті, хто вважає взяття Бастилії початком національної трагедії, що мала наслідками страту законного короля Луї XVI, громадянську війну, якобинську диктатуру.
Що ж, у французів (як в українців) думки завжди різняться, але незмінне інше – прагнення до свободи висловлювання і пошуку істини. Одним з підтверджень цього став судовий процес, що тривав з 24 січня до 22 березня 1949 року у Парижі. Він проходив у Палаці юстиції на острові Сіте, в кількох кроках від мосту Сен-Мішель. Дехто із журналістів назвав цей процес «процесом століття» і своєрідним еквівалентом Нюрнберзького процесу. Тоді засудили не лише осіб, винних у скоєнні злочину проти людства, а й сам нацизм. На паризькому процесі символічно було засуджено комунізм. А ініціатором цього юридичного дійства став українець на імʼя Віктор Кравченко. З нього і почнемо.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Він народився 11 жовтня 1905 року в Катеринославі (у 1926-2016 роках Дніпропетровськ, тепер Дніпро). Металург за фахом, він у 1929 році став членом комуністичної партії. Він добре знав про Голодомор 1932-1933 років і про все пов’язане з ним. Під час Другої світової війни служив в армії в чині капітана і входив до складу радянської делегації, яка вирушила до США для закупок по ленд-лізу.
4 квітня 1944 року в Вашинґтоні Кравченко зник, а невдовзі попросив політичного притулку в США. Стверджують, що Сталін просив президента США Рузвельта видати Кравченка. Натомість останній 13 квітня 1945 року отримав американське громадянство. 1946 року вийшла англомовна книжка Кравченка під назвою «Я обираю свободу». З цього часу його активно дискредитувала комуністична пропаґанда. Ліві західні інтелектуали (з-поміж яких було чимало відомих людей) стверджували, що Кравченко – аморальний тип, який зводить наклеп на СРСР.
Французький прокомуністичний тижневик «Леттр франсез» («Les Lettres françaises») помістив публікацію, яка дискредитувала Віктора Кравченка. Зокрема, стверджувалося, що книга – це пропаґанда Ґеббельса, а автор – аґент ЦРУ (французький філософ Жан-Поль Сартр, наприклад, написав навіть п’єсу про це). Чим же Кравченко викликав такий сплеск уваги до себе?
Ще до відомих публікацій Роберта Конквеста і Олександра Солженіцина він описав жорстокість колективізації, божевілля партійних чисток, неефективність централізованого планування, наявність і звірства ҐУЛАҐу – масштабної системи радянських концтаборів. „Масштаб цього жаху ніколи не міг збагнути зовнішній світ, – писав він. – Можливо, він занадто великий, щоб коли-небудь це збагнути…”.
Віктор Кравченко не вибачив спроби зобразити його жалюгідною і брехливою особою, якою маніпулюють сили, ворожі великому і гуманному Радянському Союзові. Ось так зʼявився позов Кравченка до суду на редактора «Леттр франсэз» Клода Моргана і на його провідного співробітника Андре Вюрмсера.
За сприяння Москви на процес викликали близько сорока свідків: інженерів, військових, які висловлювались вкрай трафаретно і часто викликали сміх численної публіки. Серед свідків був майбутній ґенеральний прокурор СРСР Роман Руденко, а також колишня дружина Кравченка. З нею (о, диво!) перед її подорожжю до Парижа зустрічались кремлівські вожді.
З боку Віктора Кравченка свідками виступали ті, хто вцілів і потрапив на Захід після сталінських таборів. Зокрема, адвокати Кравченка залучили до процесу Марґарет Бубер-Нойман, дружину німецького комуніста, виданого Сталіним нацистам.
«Леттр франсез» та її адвокати викликали в якості свідків колишніх французьких міністрів, лауреата Нобелівської премії Фредеріка Жоліо-Кюрі, відомих письменників і навіть настоятеля Кентерберійського собора Гьюлетта Джонсона, Він розповів, що був у СРСР неодноразово і двічі бачився із Сталіним, який справив на нього позитивне враження. Під час одного з приїздів Джонсон летів літаком в якусь радянську глибинку і виявив дефект у моторі літака (а за першою світською освітою він був інженером), повідомивши про це екіпаж. Літак зробив вимушену посадку. І що ж? Поки робили ремонт двигуна, колгоспники запросили іноземців на вечір самодіяльності. Дівчатка-піонерки чудово танцювали і співали англійські пісні англійською мовою. Все це, переконував Джонсон, не можна було інспірувати.
Паризький судовий процес у 1949 році виграв Віктор Кравченко. Виграв не лише завдяки своїм свідкам, а завдяки неабиякому власному темпераменту, вмінню говорити арґументовано і по суті. А історія, що її розповів настоятель Кентерберійського собору, та його «арґументи» є яскравою ілюстрацією майстерності та масштабності комуністичної містифікації. Кравченко написав наступну книгу із назвою «Я обираю справедливість», в якій розповів про судовий процес.
…Якось однієї сніжної ночі взимку 1946 року на святкуванні з приводу публікації своєї книжки «Я обираю свободу» Кравченко зустрів американку Сінтію Кашер. Вони ніколи не були одружені, але мали двох спільних дітей – синів Андрія (Andrew) та Антона (Anthony), які, не знаючи української мови, тим не менш називали Кравченка українським словом «тато». Сінтія переховувалась разом з синами, оскільки Кравченко боявся за їхні життя. Час від часу він зустрічався з родиною.
Побоювання Кравченка не були даремними. У лютому 1966 року його знайшли мертвим з простреленою головою у його квартирі на Мангеттені, центральній частині Нью-Йорка. Андрій вважав, що його батька вбили агенти КҐБ.
…Якраз з Андрієм, тобто Ендрю Кравченком, художником-аванґардистом з Лос-Анджелеса, у 2006 році кінорежисер Олесь Санін і познайомив мене. Ми довго розмовляли, а наприкінці я запитав: «Не можу знайти інформації, а де ж могила Вашого батька. Можете сказати?». «Хороше запитання», – прокоментував Ендрю, а потім дістав капсулу з прахом батька і сказав: «Я їду до Дніпропетровська, візьму човен і розвію його прах над Дніпром, у його рідних місцях. Так звелів тато у своєму заповіті». Ендрю Кравченко виконав заповіт, а його тато, Віктор Кравченко, повернувся в Україну.
Юрій Шаповал, професор, доктор історичних наук
