Хто із західних лідерів найкраще давав раду Путіну? За останні десятиліття це не були ні американці, ні німці. В обох цих країнах процвітала двопартійна дурість.
Джордж Буш-молодший нічого не розумів, будучи надмірно компліментарним до Путіна. У червні 2001 року Буш сказав: «Я подивився йому в очі. Я побачив, що він дуже прямий і гідний довіри... Я зміг відчути його душу – душу людини, глибоко відданої своїй країні і найкращим інтересам своєї країни».
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
У вересні 2003 року Буш заявив: «Я поважаю бачення президента Путіна щодо Росії: країна, яка живе в мирі з собою в межах своїх кордонів, зі своїми сусідами і з усім світом, країна, в якій процвітають демократія, свобода і верховенство права».
Навіть після відомої антиамериканської промови Путіна в Мюнхені в лютому 2007 року Буш заявив у липні того ж року: «Але одна річ, яку я дізнався про Владіміра Путіна, – це те, що він послідовний, прозорий, чесний... Я знаю, що він завжди говорить мені правду».
Росіяни скиглять через масований ракетний удар по Рильську на Курщині
На саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року Путін заявив, що Україна – не країна. Незважаючи на це, Буш поїхав до Путіна в Сочі, де говорив із ним у найбільш примирливому тоні. Не дивно, що чотири місяці по тому Путін вторгся до Грузії.
Помилки Барака Обами були протилежні. Він публічно ображав Путіна, але не зробив нічого, щоб зупинити його.
Під час президентської кампанії 2012 року Обама висміяв заяву Мітта Ромні про те, що Росія є головним геополітичним ворогом Сполучених Штатів, і сказав, що його значно більше турбує загроза терористичної атаки на Нью-Йорк із використанням ядерної бомби.
Путін прислухався і анексував Крим у березні 2014 року.
Обама наклав санкції на Росію, але заявив, що США віддані захисту своїх союзників по НАТО, а не країнам-сусідам Росії, що не є членами Альянсу. Він наполягав: «Росія є регіональною державою, яка загрожує деяким своїм найближчим сусідам не через силу, а через слабкість».
Обамі було байдуже до України. Він не відвідав її жодного разу і відмовився стати на захист її суверенітету. Більшість членів його адміністрації, в тому числі віце-президент Джо Байден, просили його дати Україні зброю, але він заборонив це робити. Обама явно не зміг зрозуміти небезпеку Росії. Абсурдно, але йому подобався тодішній російський президент Дмитрій Медведєв, який зараз є одним із головних прихильників геноциду в Україні.
Німецька двопартійна дурість щодо Росії була іншою, але також шкідливою. Канцлер Герхард Шредер щиро підтримував Путіна, а після програшу на виборах у 2005 році схвалив його дітище – газопровід через Балтійське море з Росії до Німеччини «Північний потік».
За кілька тижнів він став високооплачуваним головою правління компанії Nord Stream. Відтоді Шредер, як платний слуга Путіна, стверджує, що Путін завжди правий – у війнах у Грузії та Україні – і навіть є «кришталево чистим демократом». Шокує те, що Соціал-демократична партія Німеччини не виключила Шредера зі своїх лав.
Перемога Ангели Меркель та її християнських демократів у 2005 році стала полегшенням, але вона не змогла протистояти Путіну. Хоча вона й виросла у Східній Німеччині і добре вивчила російську мову, вона, схоже, розуміє Путіна так само мало, як і Обама.
Вона весь час боялася «спровокувати» Путіна, не розуміючи, що ніщо так не провокує його, як умиротворення. Вона зробила всі можливі помилки, повіривши в стару німецьку соціал-демократичну дурість Ostpolitik, вважаючи, що економічна інтеграція призведе до демократизації Росії.
Меркель могла би зупинити морально сумнівне рішення Шредера запустити «Північний потік-1», але вона цього не зробила. Далі вона до останнього боролася за «Північний потік-2», брехливо стверджуючи, що це суто комерційний проєкт, тоді як Росія задумала його як геополітичний удар по Україні.
На саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року вона разом із президентом Франції Ніколя Саркозі заблокувала плани дій щодо членства для України та Грузії. Вона досі відстоює цю позицію, хоча лише асоціація з НАТО могла би врятувати ці дві країни від російської агресії.
Після того, як Росія напала на Україну в 2014 році, Обама і Меркель домовилися не дозволяти жодних поставок зброї в Україну, оскільки це могло би спровокувати Путіна.
Роками Меркель грала роль умиротворителя, наполягаючи на безглуздих мінських переговорах з Росією щодо України, чим дала Путіну перепочинок для підготовки до більшої війни. Вона мінімізувала витрати Німеччини на оборону і перетворила німецький Вермахт на посміховисько. Дивно, але Меркель стверджує, що засмутилася, коли зрозуміла, що Путін їй збрехав.
В якому світі вона жила? Не вірте нічому, поки Кремль це не спростує!
Натомість Саулі Нііністьо – популярний консервативний президент Фінляндії з 2012 по 2024 рік – виділяється з-посеред західних лідерів як наймудріший щодо Росії.
Нііністьо підтримував регулярні особисті й телефонні контакти з Путіним. Він висловлював свою думку твердо і коректно, але приватно і не робив непотрібних поступок Путіну.
У своєму новорічному посланні на 2022 рік Нііністьо відкрив двері для вступу Фінляндії до НАТО, і вже в травні Фінляндія подала заявку на вступ, отримавши переважну більшість голосів у парламенті. За рік Фінляндія вступила до НАТО, вміло випередивши російські протести.
Слід визнати, що Росія вдавалася до численних провокацій – від купівлі фінських островів до перерізання фінських підводних кабелів, щоб наводнити Фінляндію «біженцями» з Близького Сходу.
Це те, що робить Росія, але фінський уряд розуміє це і діє рішуче.
Він заборонив Росії купувати чутливі землі і закрив усі прикордонні переходи для росіян.
На відміну від Німеччини, Фінляндія має сильну оборону. Вона робить те, що рекомендував Теодор Рузвельт: «Говорити тихо з дубиною в руці!».
Захід повинен відійти від некомпетентності щодо Росії, характерної для США, Німеччини та Франції, яку чудово описала Сільві Кауфманн у своїй книзі «Les Aveuglés» («Засліплені»).
Розмір вашої країни не визначає якість вашого зовнішньополітичного мислення. Заходу варто було би прислухатися до мудрих політиків із Фінляндії чи Естонії, а не до дурнів у Вашингтоні, Берліні чи Парижі.
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов’язково відображають точку зору Kyiv Post.
