“Мрію, щоб імперія розвалилася”: львівський театр під час війни

Війна змінила театр в Україні, як і все інше. У перші місяці було не до вистав, бо треба було розміщувуати біженців. Але згодом артисти почали створювати зразки нової, унікальної культури, що в буквальному сенсі бореться за існування.

Неоготичний стиль нечасто зустрінеш серед прикрашених фасадів світських будівель часів Австро-Угорської Імперії в історичному центрі Львова. Цікаво, чи тішив цей стиль око перших власників будівлі нинішнього Театру Леся Курбаса, коли вони обирали зовнішнє оздоблення для свого кабаре, що відкрилося в 1912 році? Молода рудоволоса жінка, яку звуть Олександра Шутова, проводить для мене "екскурсію" театром і показує темний прохід, у якому знаходиться цінна частка історії цього театру: місце, де під штукатуркою, що відвалилася, видно слова “Grande Revue de Danse” (Велике танцювальне ревю) і оголошення про те, що “Арріта і Енріке” покажуть свій “Іспанський танець”.

Тут вже немає красивих оригінальних люстр, а багата ліпнина і позолота покрита білою фарбою, але досі височіє масивний купол, який дивує і вражає всіх, хто заходить усередину – серед них і сотні біженців, що перебували тут після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого.

“Вони заходили й казали: "О, так це ж театр!"", – каже Шутова, пригадуючи, як розкіш цієї будівлі хоча б на коротку мить піднімала настрій наляканим, голодним, втомленим і згорьованим людям, які знайшли тут прихисток.

У перші місяці війни майже всі театри на неокупованій території України не давали вистави, а надавали допомогу і прихисток біженцям. Найтрагічнішою є доля Донецького обласного академічного драматичного театру в Маріуполі, в якому люди ховалися від обстрілів. 18 березня його розбомбили росіяни.

Театр Леся Курбаса завоював собі репутацію як в Україні, так і за кордоном своїми високохудожніми, поетичними і філософськими постановками творів Платона, Семюеля Беккетта, Григорія Сковороди, Ліни Костенко та інших великих постатей.

ВІД ВИСТАВ ДО ЖОРСТОКОЇ РЕАЛЬНОСТІ

Коли повномасштабне вторгнення Росії спричинило кризу біженців, 44 працівників театру одразу ж вирішили, як діятимуть.

“25 лютого ми всі прийшли сюди, подумали і вирішили зробити наш театр прихистком для людей", – каже Шутова.

Було складно переключитися з постановок Теннессі Вільямза і Майкла Макдонаха на піклування про біженців, і колектив не був упевнений, чи впорається. Шутова каже, що “було страшно”. Не маючи нічого для облаштування прихистку, вони покликали на допомогу: “Ми написали у Facebook, що робимо прихисток, і вже за три години сюди почали зносити матраци, покривала, мікрохвильовки, електрочайники… Це було просто неймовірно”.

Сцену підготували для дітей. “Ми приставили східці, а на сцені розставили ліжка. Було багато книжок, іграшок і кольорових олівців”. Дорослі жили під великим куполом. Акустика була така, що навіть тиху розмову було чутно в найвіддаленіших куточках театру.

Коли у квітні Театр Леся Курбаса відновив роботу, виставу за романом Достоєвського "Злочин і кара" зняли з репертуару і почали працювати над театральною постановкою повісті Івана Франка "Захар Беркут".

Ще один львівський театр, який прихистив біженців, теж був збудований за часів імперії, але цього разу радянської.

Академічний драматичний театр імені Лесі Українки займає більшу частину великого костьолу, будівництво якого було завершене в 1909 році. Після того, як Львів увійшов до складу УРСР, костьол переробили на театр на 400 глядачів із балконом і поворотною сценою.

Екскурсію театром для мене проводить його 35-річний головний режисер Дмитро Захоженко. Дизайн та інтер'єр – у консервативному класичному стилі, характерному для сталінських часів. Захоженку це не подобається, бо нагадує про радянську окупацію. Він показує мені приміщення з високими стелями, в яких кадебісти проводили наради, і ті, де спали приїжджі радянські генерали.

Після 24 лютого 63 працівники Театру імені Лесі Українки, як і колективи більшості інших українських театрів, вирішили негайно припинити вистави і зайнятися розміщенням біженців. Вони зустрічали їх на залізничному вокзалі, привозили до театру і розміщували в його бомбосховищі. Також театр організовував виїзд автобусами до Польщі.

Щоб якось полегшити нудне перебування біженців у бомбосховищі, Захоженко та його колеги встановили там телевізор і показували записи своїх вистав, хоча й не очікували, що глядачів буде багато. “Ми думали: ну, може хтось та й подивиться", – каже Захоженко. Але такі покази викликали величезний інтерес.

“Чомусь усі ці люди з Маріуполя і Харкова, які тільки-но вирвалися з пекла, заздалегідь готувалися до кожного показу, і кожного разу, коли починалося моє кількагодинне чергування в бомбосховищі, до мене підходили і питали: чому ви інтерпретували цей твір саме так, а не інакше? Одна літня пара навіть підійшла з цілим списком запитань. Я бачив,  як багато може зробити театральна вистава навіть за таких обставин. І це було однією з причин того, чому ми вирішили відновити спектаклі".

І ЗНОВУ СПЕКТАКЛІ

Міська влада, яка фінансує Театр імені Лесі Українки, закликала його колектив відновити постановки після трьох місяців роботи як укриття.

Театр став показувати ті ж вистави, що й до 24 лютого, але війна зробила їх неактуальними.

“Якось після вистави я запитав нашого актора Віктора Чука – виконавця головної ролі, як він почувається, адже він щойно повернувся на сцену. Він сказав, що відчуття в нього незвичні й тривожні, тому що гинуть люди, його батько на фронті в дуже небезпечному місці, а тут він грає у виставі, яка ні про що. Тож ми вирішили подумати над тим, як говорити про війну зі сцени”.

Захоженко каже, що до цієї війни театр уже ставив п'єси про війну, про російську окупацію Криму, “але тепер усе було зовсім по-новому. Ми просто співали пісні, читали вірші, розповідали історії про цю війну".

Результатом їхніх зусиль стала вистава "Imperium delendum est" (імперія має впасти) – "щось між концертом і театральною постановкою".

“Спочатку ми просто намагалися зробити це свого роду терапією – для самих себе, для наших акторів, глядачів – і там було багато ненависті й злості. Ми хотіли бути не жертвами, а бійцями, тож було багато крику. Актори кричали, матюкались, плакали і сміялись. Було дуже, дуже напружено. І глядачі робили те ж саме. Це було абсолютно… не можу ні з чим це порівняти".

"Imperium delendum est" дістав дуже схвальні оцінки на міжнародному театральному фестивалі в Авіньйоні і викликав великий інтерес у Польщі, Німеччині, а зовсім нещодавно й у Румунії. Театр імені Лесі Українки готується до великого гастрольного турне Францією, запланованого на весну, а поки що продовжує давати вистави вдома попри постійні відключення світла і досі не скасував жодної. Війна змінила погляди Захоженка на роль театру.

“Ми завжди намагалися знайти ось це розуміння більшої картини, але після 24 лютого я зрозумів, що тепер роль театру простіша: збирати людей разом, щоб вони спілкувалися й ділилися досвідом”.

РУСЛО ДЛЯ НЕНАВИСТІ

Театральний критик Майя Гарбузюк, декан факультету культури і мистецтв Львівського університету імені Івана Франка, зазначає, що такі постановки, як "Imperium", стали типовим напрямком у роботі українських театрів після 24 лютого, і вони дуже відрізняються від п'єс, написаних після російської окупації Криму в 2014 році.

“Після 2014-го, коли почалась війна на сході, ми навчилися сприймати і приймати відмінності й різні погляди, не говорити мовою ненависті. На мою думку, до початку повномасштабної війни український театр досяг найвищої точки толерантності.

“А тоді розпочалась повномасштабна війна, і в цей момент у театру з'явилась нова функція і мова. Я б назвала цю мову мовою ненависті, бо саме ненависть живе в серцях українців і руйнує їх із середини. Театр мусить знайти русло, в яке можна направити цю потужну силу ненависті”.

За словами Гарбузюк, театральні постановки під час війни набувають гібридних форм, поєднуючи в собі музику, сатиру, гротеск, документальну драму та іноді гумор. У цьому сенсі вистава "Imperium", у якій між свідченнями людей, що втратили своїх близьких під час російської окупації Гостомеля, звучать музичні інтерлюдії, є типовим прикладом нового українського театру.

Однак створюють його не тільки актори-автори, а й професійні драматурги, такі як Наталя Ворожбит, Ніна Захоженко (дружина Дмитра), Ірина Гарець, Наталія Блок, Лєна Лягушонкова, Анастасія Косодій, Дмитро Левицький, Ден Гуменний, Людмила Тимошенко, Юліта Ран, Яна Зеленська і Анна Галас.

Серед молодого покоління українських драматургів – Ольга Мацюпа, яка зараз вивчає сербсько-хорватську літературу в Університеті ім. Франка, а в 2011 році написала докторську дисертацію на тему "Сучасна сербська драматургія". В ній вона писала про драми Мілени Марковіч, Мілени Боґавач, Майї Пелевіч, Філіпа Вуйошевича і Біляни Срблянович. Ці драматурги писали про югославські війни 1990-х і їхні наслідки.

“Я ЦІКАВИЛАСЬ ВІЙНОЮ, ЯК ВІЙНА І ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД ПРЕДСТАВЛЕНІ В СЕРБСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ”.

Зараз Мацюпа пише сильні драми про війну в своїй країні, про зверхність, упередженість та імперські амбіції, що призвели до неї. У своїй п'єсі "Фрагменти і Загадки" оповідачка розказує про насмішки й критику, як росіяни, які відпочивали в Криму до 2014-го, насміхалися з неї і трьох інших молодих українок. Серед них була агресивна російська співачка в нічному клубі, яка почула, як дівчата розмовляють українською.

АГРЕСИВНА СПІВАЧКА: Это вы на каком – на польском? Из какого это вы захолустья?

МАРІЧКА: Ми говоримо українською.

АГРЕСИВНА СПІВАЧКА: Это не язык. Просто кваканье какое-то. Какой ужасный у вас язык! Западенцы недоделанные. Есть только Россия и русский язык. Россия будет везде.

Далі в п'єсі оповідачка каже:

"Мрію, щоб імперія розвалилася, щоб Росія перестала існувати як держава. Недарма її називають в'язницею народів. Цей текст – не текст. Раніше я б ніколи це не написала. У мене відчуття ненависті. Я хочу опиратися цьому відчуттю, але щось відбувається з моїм тілом, з розумом, зі свідомістю. Я знаю, що це погано. Все повернулося на нульовий рівень. Чи може в мені народжується середньовічна людина?

Мілован Мрачевіч – канадійський журналіст і драматург, мешкає в Белграді.