Василь Гуменюк – лікар-психіатр, психотерапевт, керівник Київського обласного центра психологічної допомоги та психолог проєкту Assisto. Він брав участь у виїзній місії офісу Генерального прокурора у Херсоні, де допомагав слідчим спілкуватися з жертвами насильства.
У ексклюзивному інтерв'ю Kyiv Post Гуменюк розповів, що є багато свідчень фізичного і сексуального насильства як у Херсоні, так і в Київський області, які перебували під російською окупацією, серед іншого — випадок сексуального насильства над п'ятирічною дівчинкою.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Скажіть, з якими видами насильства стикались ваші пацієнти у Херсоні?
Я не можу озвучувати всю інформацію, але скажу так, що з жінок, які перебували там у катівнях, більша частина зазнала сексуального насильства у тій чи іншій формі. Це не обов'язково зґвалтування. Роздягання або погрози зґвалтування — це теж кваліфікується як факт сексуального насилля.
Усі, з ким я спілкувався, хто перебував там у катівнях — до всіх застосовували тортури: електричний струм, залякування розстрілом, вони перебували там в нелюдських умовах.
Зі слів тих, хто стикався з таким досвідом, не всі росіяни садисти, є серед них більш менш адекватні та гуманні. Це певна політика з боку росіян — залякування. І ще один цікавий момент: якщо під час допиту ти не демонструєш страх, то вони ще більше починали бити й застосовувати тортури. Росіяни отримували задоволення, коли людина боялась і проявляла покірність.
Частину тих, хто був у тих катівнях, росіяни вивезли з собою на окуповані території, частину відпустили. З того, що я знаю, кількість постраждалих людей переходить за сотню. Було декілька катівень по місту, і людям вдягали мішки на голову, вони не розуміли, де вони знаходяться.
Чи стикалися ви з випадками насилля над дітьми?
Так, був такий досвід у Київській області. Я особисто не працював, бо то була дівчинка п'яти років, з нею працювала жінка-психолог — це більш доцільно у цьому випадку. Вона пережила сексуальне насильство — це жахлива історія.
Розкажіть про вашу роботу і проєкт, в якому ви працюєте.
Основний напрямок моєї діяльності — домашнє насилля. Коли почалася війна, сексуальне насилля, що чинилось на окупованих територіях російськими військовими – ця тема дуже переплітається з нашою, тому я став цим займатися. Ми співпрацюємо з ГО Фонд сім’ї Андрєєвих, яке веде спільний проєкт Assisto з міжнародною організацією Women for Women, діяльність якого спрямована на надання допомоги жінкам, які пережили сексуальне насильство з боку російських військових.
Третій місяць ми активно їздимо Київщиною, проводимо індивідуальні та групові заняття для жінок і для дітей, що були в окупації. Наш проєкт почав співпрацювати з офісом Генерального прокурора, оскільки вони проводять відповідні розслідування. Тому ми поїхали з ними на декілька днів у Херсон у рамках їх виїзної місії. Я як психолог працював з потерпілими й свідками, котрі пережили тортури в тій чи іншій формі, в тому числі сексуальне насильство.
Зараз до проєкту залучено четверо психологів, ведеться робота з 20 особами, серед них є і чоловіки. Насправді жертв набагато більше, але не всі готові йти на контакт. Особливо якщо це люди з невеличких сіл, вони бояться. що хтось дізнається. Їх можна зрозуміти, й ми не можемо нав’язувати допомогу.
Більшість людей сприймає даний досвід, як дуже сильне приниження власної гідності та самооцінки. Людина може залишитись з травмою на все життя і навіть спробувати вкоротити собі віку.
Також я допомагаю слідчим підібрати більш ефективну модель проведення інтерв'ю, бо це доволі делікатна категорія справ. Коли людина детально проговорює травматичний досвід, котрий вона прожила, є загроза ретравматизації, що має свої наслідки. Це саме стосується слідчих, які ведуть інтерв'ю із даною категорією осіб. Є таке поняття, як травма співчуття, коли людина, долучаючись до травматичного досвіду іншої людини, теж може зазнати травми. Ми співпрацюємо з правоохоронними органами щодо того, як менш травматично і більш ефективно проводити ці інтерв'ю і комунікації з особами, що пережили такий досвід.
Чому жертви насильства не звертаються за допомогою? Вони бояться осуду?
Люди думають, що якщо про це дізнаються, то всі з них будуть глузувати, вони дійсно бояться осуду, їм соромно. Часто вони навіть з близькими не готові проговорювати даний досвід. Якщо хтось все ж звертаються за допомогою — це відбувається за сприяння близьких, або коли людина перебуває у крайньому стані. Часто це посттравматичний стресовий розлад. У таких людей трапляються флешбеки — це коли їх переслідують спогади про такий негативний досвід. Наприклад, коли людина побачить військову форму, навіть українську, бронежилет, автомат, і це вже нагадує їй пережитий травматичний досвід. Відбувається криза життєвих цінностей, і людина не вірить, що хтось може допомогти.
Взагалі сексуальне насильство вважається видом тортур, невже у нас в суспільстві осуджують людей, що пережили таке?
Загалом суспільство ставиться до подібного досвіду зі співчуттям, але одна людина зі ста може поставитись зі скепсисом чи іронією. На жаль, люди іноді бувають жорстокими. Також багато людей не хочуть, щоб їх жаліли.
Якщо людина все ж не хоче звертатися до психолога, чи є інші способи допомоги?
Я хочу звернутися до всіх, хто пережив насильство, в тому числі сексуальне, яке є досить розповсюдженим явищем — дуже прошу, звертайтесь за психологічною допомогою, зараз багато існує проєктів безкоштовної допомоги.
Якщо все ж таки людина не хоче звертатися до психотерапевта, то їй варто хоча б не закриватись у собі. Необхідно мати близьку людину — подругу, родича, друга, з ким краще поділитися цим. Не тримати в собі, не замикатися, а проговорювати цей досвід.
