Відомий американський кінорежисер Квентін Тарантіно любить згадувати про те, як у 1980-х роках він працював у відеомагазині і відкрив для себе чимало італійських фільмів. Один з них він однозначно вважав шедевром.
Як стверджують фахівці, його вплив можна розгледіти у «Кримінальному чтиві» та «Мерзенній вісімці». Йдеться про фільм 1972 року під назвою «Мілан 9-го калібру» (Milano calibro 9) режисера Фернандо Ді Лео (Fernando Di Leo).
Та мало хто знає, що основою для сценарію стрічки були оповідання італійського письменника з українським прізвищем. Йдеться про Володимира Валер’яновича Щербаненка. Він під псевдонімом Джорджо Щербаненко (Giorgio Scerbanenco) став батьком італійського кримінального детективу, передусім жанру «нуар». Це було реалістичне, неретушоване зображення світу злочинців і тих, хто від них страждає та їм протистоїть. Нестандартні сюжети, майстерний письменницький стиль, вміння тримати інтригу – все це принесло неабияку популярність Щербаненку. Та складовою його успіху було не лише це.
Він вдало «вмонтовував» героїв своїх творів в знайомий всім життєвий контекст. Виникала навіть ілюзія, що він відтворює реальні події. Дії романів відбувалися в Італії, у добре відомих його читачам місцях і обставинах. Зокрема, у Мілані, де автор прожив більшу частину життя. Як же Щербаненко опинився в Італії?
Його мамою була італійка Леда Джуліві. Вона походила з Риму і захоплювалась мистецтвом. Його батьком був Валер’ян Афанасійович Щербаненко, син багатого українського поміщика та польської графині, викладач латини та грецької мови Київського університету.
Знайомство батьків сталося у Римі 1907 року. У 1908-му вони одружились і переїхали до Києва. Саме там 1911 року народився Володя. Пізніше саме цим іменем він підписуватиме свої особисті листи. Перша світова війна застала його з мамою в Італії, а тато був у Києві. Трагічні і водночас калейдоскопічні, із перманентною зміною влади події тих років призвели до втрати сім’єю звʼязку. І тоді Леда з восьмирічним сином у страшному 1919-му наважилась поїхати до Києва шукати чоловіка. Там вона дізналася, що його розстріляли більшовики.
Леда бачить вихід лише у поверненні додому. Вона з сином дістається до Одеси. Вони довго чекали на порятунок, оскільки чиновники повідомили Леді, що та втратила італійське громадянство, коли вийшла заміж за підданого Російської імперії. Одначе доля вберегла мати і сина. Вони змогли потрапити на пароплав і зрештою опинились у таборі біженців у Трієсті. Як згадуватиме потім донька Щербаненка Чечілія, її батько все життя страждатиме через своє настільки брутально обрубане коріння та нещастя свого народу. У його творах всі персонажі з трагічними долями зазвичай є українцями (хоча поляки і росіяни також наявні).
Після перебування в Римі Володимир з мамою опиняється в Мілані. Леда не може віднайти душевної рівноваги. До цього додається матеріальна скрута. Робітник на заводі, санітар Червоного Хреста – це лише деякі професії, якими змушений опановувати Щербаненко. Пізніше він констатуватиме: «Бідність отруює, робить дріб’язковим, а той, хто пише, не повинен боятися, повинен бути вільним. Потрібні були роки, щоб я звільнився від комплексу меншовартості».
Щербаненко займається самоосвітою, пробивається до мистецького та журналістського кола. Перша опублікована його стаття стосується творів відомого філософа Артура Шопенгауера. У Мілані у 1930-х роках Володимир працює як редактор, журналіст, починає писати романи. Тоді це були переважно любовні романи. Він не відмовляється від слов’янського, екзотичного прізвища, хоча тепер переважно використовує своє друге, італійське, ім’я - Джорджо. У 1935 році йому надали італійське громадянство.
У 1943 році Щербаненко намагався отримати університетську освіту, але в цей час почалася німецька окупація. Щербаненко таємно перетинає кордон зі Швейцарією в Альпах. Понад рік він перебуває у таборах для біженців. Самотність, відчуття трагізму, спостереження за долями жертв війни – все це стимулює в письменнику потяг до «нуару», тобто створення «чорних», більш гірких творів.
Вже по війні Щербаненко редагує низку журналів. Цікаво, що це були переважно видання для жінок. Особливо популярними стають його колонки з відповідями на листи читачок, що прагнуть порад у складній повоєнній ситуації. Та до всього додається ще одна важлива деталь: саме з тисяч листів читачок Щербаненко черпає історії для своїх романів та оповідань. Отже, практично нічого не треба вигадувати, оскільки життя є найкращим драматургом. Джорджо пише вельми інтенсивно, плідно і публікується під псевдонімами, щоб не потрапити під гнів видавництв, що прагнуть ексклюзивної співпраці.
А вже у 1960-х роках велику популярність Щербаненку приносять кримінальні оповідання та детективи у стилі «нуар». В них він висвітлює темну сторону післявоєнного економічного буму та урбанізації Італії, яка породжує цілий прошарок вразливих перед злочинцями італійців. Героями творів Щербаненка часто стають, за його ж словами, «люди, що звикли перебувати у тіні»: ґанґстери, колишні злочинці чи експлуатовані ними люди, які відчайдушно намагаються вирватися з кримінального світу.
За словами одного кінорежисера, Щербаненко, як ніхто до нього, зміг змалювати темну сторону 1960-х років, заглянути глибше за ілюзію достатку в епоху, яку надто довго представляли лише у світлих кольорах.
Джорджо Щербаненко пішов з життя 1969 року, а його книги екранізують та випускають великими тиражами. З 1993 року його іменну премію щорічно вручають у місті Курмайор найкращим італійським письменникам, що працюють у жанрі «нуар». Журі премії очолює Чечілія Щербаненко. 2018 року в Італії видано написану нею біографію батька під назвою «Виробник історій. Життя Джорджо Щербаненка».
Ось таким був український італієць, який, виявляється, також надихав Квентіна Тарантіно.
