Снігопад, суп і обстріли: Різдво на Запорізькій землі

Святвечір. Група чоловіків юрмиться навколо імпровізованого багаття, сосиски повільно обертаються на шампурах. Неподалік, явно змерзлі на морозі, місцеві мешканці збираються навколо пастора, схиливши голови в молитві. Це молитва надії – надії на їжу, на чисту воду, на те, щоб просто пережити зиму, не змерзнувши на смерть. Але це не Діккенсівський Лондон. Закінчується 2022 рік, і дії відбуваються в селі на південному сході України, в Запорізькій області.

З початку незаконного вторгнення Росії в лютому Запорізька область постійно фігурує в заголовках газет по всьому світові, особливо місто Енергодар, де розташована найбільша в Європі атомна електростанція.

У перший день березня очільники Енергодару заявили, що російські війська оточили місто, а мер Орлов повідомив, що мешканці міста відчувають нестачу їжі та інших необхідних речей.

Наступного дня протестувальники перекрили дороги в Енергодар, намагаючись перешкодити російським військам увійти в місто. Однак того ж вечора генеральний директор Міжнародного агентства з атомної енергії Рафаель Гроссі заявив, що російська влада взяла під контроль територію навколо АЕС.

Потім колона з 10 російських БТРів і двох танків підійшла до станції і після двох годин важкого бою захопила її.

Відтоді росіяни піддають Запорізьку область безперервним обстрілам та бомбардуванням, що завдало значної шкоди місцевій інфраструктурі та поставило атомну електростанцію під серйозну загрозу.

Колеса мікроавтобуса, в якому ми їдемо, супроводжуючи народного депутата Святослава Юраша та його команду волонтерів з гуманітарної місії, хлюпочуть по рідкій після дощу багнюці, поки ми прямуємо до наступного запорізького селі неподалік лінії фронту.

Одягнені з голови до ніг в товстий теплий одяг, мешканці вже чекають на нас на вулиці.

Як і багато людей по всій Україні, особливо на сході, але також і на півдні, ці добропорядні люди змушені терпіти труднощі зими, обтяжені додатковими проблемами, спричиненими триваючими злочинами Росії проти людяності.

Через те, що Путін цілить по енергетичній інфраструктурі, вони залишаються без світла, тепла та водопостачання тижнями, іноді місяцями. Але вони не скаржаться. Насправді вони демонструють настрій, протилежний до того, якого очікував від них Путін, тероризуючи їх. Вони аж ніяк не стали пасивно-покірними, навпаки – вони зухвалі. Зухвалі та консолідовані як ніколи.

Пастор виголошує молитву, в той час як звуки вибухів лунають зовсім близько. Місцевих, вже звиклих до шуму війни, вибухи майже не лякають.

Після одноголосного «амінь» люди стають у чергу біля фургону, утворюючи людський конвеєр, який переносить ящики з водою та коробки з продуктами й одягом з автомобіля, складаючи все це купою на землі, а голова сільської громади організує розподіл гумдопомоги.

Лідери громад довели, що вони відіграють важливу роль у допомозі цивільним, які живуть у таких містах і селах, як це, пережити війну. Такі гуманітарні групи, як та, що Святослав допоміг організувати, звертаються до лідерів громад як до життєво важливої точки контакту з громадою, знаючи, що важливі вантажі, які вони доставляють, дістануться саме тим, хто їх потребує найбільше.

Виїжджаємо з села вже в темноті, обминаючи вибоїни на дорозі та прямуючи до наступної зупинки – міста Гуляйполе.

Майже кожна будівля тут має свої шрами. Двері в дірках від куль. Садові ворота понівечені осколками. Обвалені дахи. Воронки від снарядів. Величезний курган уламків на місці, де колись була школа.

Більшість мирного населення вже давно евакуювали, залишивши Гуляйполе своєрідним містом-привидом.

Його історія багата на розповіді про козаків і численні війни, місто також є батьківщиною Нестора Махна, українського революціонера-анархіста. Виходець із бідної родини, Махно проявив себе під час революції 1905 року, коли відбувалися масові політичні та соціальні заворушення, спрямовані проти російського царя та правлячого класу Російської імперії.

У лютому 1918 року, коли представники УНР підписали мирний договір з Центральними державами (Австро-Угорщиною, Німецькою та Османською імперіями та Болгарським царством), Махно сформував добровольчий загін для опору їхній окупації. Пізніше через участь і керівництво в багатьох переможних боях він став для українців народним героєм.

Його пофарбовану у золотий колір статую тепер прикрили мішками з піском, аби захистити її від чергової війни, яка прийшла до його рідного міста.

«Він був неймовірно уславленим лідером анархістів, – говорить Святослав Юраш, стоячи біля монументу. «Він отримав легендарний статус. На щастя для нього, він зумів пережити комуністичну навалу після Першої світової війни і продовжив диктувати свої мемуари, тому ми маємо зараз і його бачення тогочасних подій».

Юраш, який називає себе любителем історії, продовжує говорити про спадщину Махна, і складається враження, що він зараз створює власну.

На відміну від багатьох нещирих політиків, коли я вперше зустрів Юраша в травні, мені одразу стало зрозуміло, що він людина дії, особистість, яка щиро вболіває за свій народ та його майбутнє.

Його команда, яку також помагає координувати його друг та помічниця Катаржина Дорошовна, не покладаючи рук працювала з лютого, часто ризикуючи життям доставляла припаси на передову.

Серед них – палкий патріот своєї країни Олександр Кузняк, який під час останньої поїздки групи допоміг доставити тонни гуманітарної допомоги та медичного обладнання до нещодавно звільненого Херсону.

Поруч з ним багатообіцяючий співак Олександр Левченко, який каже, що походить із Донецька. Коли 2014 року там почалася війна, Олександар знайшов порятунок в Києві, розраховуючи, що зможе повернутися до рідного міста всього за місяць-два, коли все, за його словами, «уляжеться». Але це було вісім років тому.

До групи Юраша багато хто приходив і йшов протягом цих місяців, кожен зі своєю власною історією.

Раптом літній чоловік у картузі підганяє свого велосипеда та паркує його біля сусіднього будинку. Супроводжуючи нас, він дістає в’язку ключів, відчиняє двері і впускає нас всередину для короткої екскурсії. Це місцевий музей, сильно пошкоджений артилерійським обстрілом. Його артефакти, пов’язані з Махном, зараз зберігаються за розбитими скляними вітринами, а в деяких кімнатах повністю завалені шифером, що попадав з даху.

Ще один приклад того, як Росія продовжує нападати та намагатися стерти історію України.

Розвантаживши ще одну партію ящиків з гумдопомогою, цього разу для групи людей, які терпляче чекали біля лікарні, ми зупиняємося на одному з багатьох блокпостів. Група військових, яка чергувала там, остерігалась спілкуватися з журналістами, стурбована тим, що місце їхнього розташування може бути розкрито. Але на знак подяки за передані нами припаси солдат передає одному з волонтерів «подарунок» – рюкзак, відібраний у полоненого росіянина.

Потім було ще декілька зупинок. Двійко солдатів біля католицької церкви посеред сільської глушини. Будинок культури у сусідньому селі. Скромний дерев’яний дім лідера сільської громади, ящики з нашого фургона складені біля лавки, на якій вирішила відпочити зграя курей, а півень з гордим виглядом сидить на найнижчій гілці сусіднього дерева.

Коли ми повертаємось до протестантської церкви пастора, надворі вже темно. Тут на кухні нас тепло зустрічає його дружина. Нам подають щедру вечерю, що складається із фрикадельок з картопляним пюре, сирів, м’яса, кави та шоколадних цукерок.

Потім для мене провели коротку екскурсію по самій церкві, під час якої я помітив, що люди постійно приходили і йшли, отримавши їжу чи інші необхідні речі.

У невеличкій затишній прибудові серед ряду ліжок стоїть невелика дров’яна піч. Саме в цій кімнаті мені розповіли, що міністерство соцзахисту вже допомогло 3000 людей, переважно біженцям зі сходу України, які тимчасово тут мешкали. Стіна прикрашена їх подяками – величезна настінна фреска із сотнями подяк від чоловіків, жінок і дітей. Багатьом із них знайшли житло в безпечніших країнах.

«Вони досі надсилають мені фотографії», – каже дружина пастора, дістає свій телефон і з посмішкою гортає деякі з них. На одному фото мати щасливо посміхається, обіймаючи свою юну біляву доньку в Німеччині. На іншому молода сім'я демонструє свій новий тимчасовий будинок у Франції.

Коли ми виходимо, волонтер готує їжу на старовинній церковній кухні, помішуючи дерев’яною ложкою у великій каструлі суп, що кипить на плиті, Готують страву для громади на завтрашній день.

Коли ми повертаємося до нашого тимчасового помешкання неподалік, важко не почуватися збентеженим, важко позбутись почуття провини. Коли я прямував до Запоріжжя з Києва, я відчував меланхолію через нещодавню смерть моєї бабусі в Англії, а також розчарування через тривалі відключення електроенергії, які не дозволяли мені прийняти душ або вийти в Інтернет. Але бачачи стійкість, посмішки на обличчях цих сильних і люблячих людей, які переживають такі неймовірні труднощі, я усвідомлюю, що мені ще нема на що жалітися.

Я згадую історії, які мені розповідала моя бабуся – жахливий гул нацистських doodlebugs (ракет V1), коли вони пролітали над її домом у Лондоні, коли не знаєш, куди саме вони влучать – в будинок сусіда чи, можливо, її власний.

В Україні тепер на зміну дудлбагам прийшли дрони-камікадзе, їхніх «мопедні» двигуни видають подібний шум – шум, повернення якого до Європи моя бабуся точно не очікувала. Нацистські ескадрони смерті, які ходили від дверей до дверей у Польщі, замінили російські нелюди, які ходили від дверей до дверей у таких містах, як Маріуполь. Мільйони людей були змушені втікати від війни потягами, так само як моя бабуся тікала колись до Ірландії. Історія, на жаль, повторюється.

Нацисти повернулися до Європи – у них інший прапор і емблема, але нелюдська сутність у них та сама.

Наступного дня стало відомо, що Гуляйполе знову обстріляли росіяни, завдавши шкоди ще одній історичній будівлі. Ще гірше те, що в селі неподалік внаслідок російського артобстрілу загинула 40-річна жінка.

Тепер, припинивши стогнати через незручності столичного життя, я усвідомив, що звичні кліше, з якими часто до західної молоді звертаються представники покоління моєї бабусі, виявились занадто близькими до істини.

«Ви, молодь, нічого ще не розумієте».