ПОГЛЯД: З Днем народження, мій Герою... Мій Тато

У нас була нормальна сім’я.

Мама, тато і троє залюблених донечок. Я не можу сказати, що в нас із батьком колись були погані стосунки. Ні. Я навчалася у школі, він весь час їздив на роботу у столицю. Ми могли не бачитися тижнями. Місяцями. Але в нас була нормальна сім’я. Потім я поїхала до Києва навчатися в університеті. І ми жили поблизу сусідніх станцій метро. Раз на кілька місяців ми могли зідзвонитися і домовитися про зустріч. Ми ніколи не сварилися. Можливо, тому що ми майже ніколи не говорили. Ніколи не знали про вподобання одне одного. Ніколи не сиділи поруч, просто роздумуючи. Я знаю, що він любить риболовлю і читати газети. В дитинстві ми навіть робили це разом. Він знає, що я люблю писати і читати книжки.

Він пишається мною. Чомусь я часто пригадую, як я розізлилася на нього, бо він просив мене зіграти на скрипці у кафе, а потім до нього долучилися й інші відвідувачі. Я тоді тільки починала вчитися грі на скрипці, і мені було ніяково… В нас була нормальна сім'я. Але ми майже не були знайомі. До 24 лютого 2022-го року.

У березні татові виповнюється 55.

І це вже другий поспіль рік ми не святкуємо в колі нашої великої родини: мами, тата, сестер, трьох онуків… Тепер у тата друга сім'я – побратими по війні. Я пам'ятаю, наче це сталося щойно, як мама зателефонувала мені і сказала: «Ти зараз засмутишся. Тато пішов у військкомат. І сьогодні його забрали на війну». О, ні. Я точно не засмутилася. Навпаки. Я ніколи в житті не відчувала такої гордості за свою родину, як тоді.

За менш ніж 5 хвилин ми вже говорили з батьком телефоном. І це, мабуть, була найдовша розмова з татом за все життя. Я питала його, чи боїться він. Тато відповів, що ще не зрозумів. Я питала, чому він прийняв таке рішення. Тато сказав, бо так треба. Я вперше в житті сказала, що люблю його. Він засміявся. І пообіцяв, що все буде добре.

Батько Дарини

Рік

«Я десятки років не тримав у руках зброю. А тут ще й нова!!! Я такої й не бачив ніколи. Навіть не чув..».

Тато кулеметник. І я пам’ятаю всі його яскраві емоції.

«Я плакав. Я не міг перестати плакати. Це нормально. Люди бігли нас обіймати. Щось нам давали. Я не пам'ятаю що. Я пам'ятаю їхні руки і очі. Деякі навіть падали на коліна…».

За 2022-й батько «подорожував» Україною так багато, як ніколи в житті. Зокрема Чернігівською, Сумською та Харківською областями. І от уже понад пів року вони на Донбасі. Я захоплююся історіями про його хлопців.

Батько Дарини з бойовими побратимами-добровольцями.

«Ясно, що ми переможемо. Не ясно коли. Треба зброя. Дуже багато зброї».

Якщо послухати мого тата, можна зробити висновок, що він найбільший оптиміст на планеті Земля. Іноді, сидячи у столиці, я читаю новини і починаю плакати, починаю злитися. Бачачи всі жахіття, які коїть Росія вже рік на моїй землі, я іноді просто не можу опанувати себе. Тоді я телефоную татові, і він, якщо є можливість говорити, заспокоює мене. Він завжди каже, що все буде добре. І я йому вірю.

«Коли буде артобстріл, просто падай на землю, ти не встигнеш нікуди побігти. Просто лягай!»

Перед моїм першим відрядженням у зону бойових дій тато проводив мені інструктаж. Навіть пояснив, яким озброєнням буде обстрілювати Росія нас в тих чи інших місцях. І насправді все так і вийшло.

«- Нам треба брати їх у полон…

- А вони беруть в полон? Вони ж намагаються по-максимуму вбити. А якщо й беруть в полон, то знущаються.

- Дарин, нам потрібно брати в полон, аби потім обмінювати на наших хлопців їх. А знущатися… Ми не тварини. Ми не вони…»

Деякі наші діалоги іноді доходять до сварок. І, можливо, за деякі мої висловлювання вище ви захочете мене покритикувати. Та я не прошу розуміння. Ті, в кого щодня вбивають близьких або знайомих, все розуміють і без слів.

Дарина Коломієць з батьком Анатолієм. 

«Якщо потрапити до рук росіян, вони можуть зламати тебе фізично, але вони не зламають тебе морально, якщо ти чітко знаєш, для чого ти ТУТ».

За можливості ми говоримо щодня. Одного разу – півтори години!!! Батько розповідав, яке озброєння нам необхідне. Розповідав історії, які ставалися з ними в різних регіонах України. І це, мабуть, найцікавіше, що може бути.

«Після війни. Скільки б років не пройшло, але ці люди назавжди будуть зі мною. Кожен, кого я зустрів за цей рік. І кожен, кого більше немає… Вони всі в мені. Є і будуть!»

Серед друзів тата є навіть пес на прізвисько Бахмут. Ми мало знаємо про його долю до війни, проте просимо батька, щоб він забрав Бахмута після перемоги до нас.

«Важливо протриматися цей період. Березень. Він буде дуже тяжким. Квітень. Травень. Але якщо протриматися, то далі буде легше…»

Це одні з останніх повідомлень батька. Зараз ми рідко говоримо. Він пише в сімейну групу у Viber, де є вся наша родина. Ми рідко спілкувалися до війни. Мабуть, саме тому я ніколи не помічала, наскільки мій батько розумний. Зараз я захоплююся ним з кожним днем усе більше. Я не довіряю нікому так, як я довіряю татові. Я ні від кого не чекаю так повідомлень, як від свого тата.

«Я тут подумав. Я так хочу вас всіх обійняти, моя люба сім'я. Так хочу подорожувати. Чому я не подорожував раніше? Мені майже 55, а я так мало всього бачив. Так мало зробив…».

Нещодавно батькову бригаду передислокували. Ми знаємо лише приблизне місце його розташування, але розуміємо, наскільки воно небезпечне. Від цього очікування кожного повідомлення загострюється у кілька разів.

«Боже, як же я хочу побачити перемогу».

Зараз на Донбасі тривають гарячі бої. Щодня гинуть найкращі українські воїни, обороняючи кожен сантиметр своєї країни. Найскладніша ситуація нині навколо Бахмута, також атаки росіян відбуваються в районі Кремінної та Авдіївки. Це офіційні зведення. Неофіційні я відчуваю по голосу і настрою свого тата.

«Люблю вас…»

І ми тебе любимо. З днем народження, найкращий батько на планеті! Війна мала б нас розділити, а вона нас усіх з'єднала! Всі разом чекаємо перемоги, ближче до якої ми стаємо з кожним новим днем!

Дякую тобі за все.

Погляди автора статті можуть не збігатися з поглядами редакції Kyiv Post.