У вересні 1999 року ФСБ Росії підірвала чотири житлові будинки в Москві та кількох інших російських містах, убивши понад 300 людей і поранивши понад 1000.
ФСБ, підконтрольна Путіну, на той час прем’єр-міністрові РФ та колишньому очільнику служби, намагалась підірвати п’ятиповерховий житловий будинок у місті Рязань, але агенти ФСБ, які закладали вибухівку, були спіймані на гарячому та затримані співробітниками місцевої міліції. Не надто збентежений цим викриттям Путін, діючи за планом, звинуватив у терактах «чеченських терористів» і скористався спричиненою вибухами істерією для значної ескалації злочинної війни Росії проти Чечні, прискоривши тим свій прихід до диктаторської влади.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Подробиці цієї операції розголосив незгодний з діями ФСБ її агент-втікач Олександр Литвиненко, який опублікував повне викриття путінської операції у своїй відомій книзі «Підрив Росії».
Путін може обговорити з Трампом угоду про припинення вогню в Україні на своїх умовах
Трохи згодом Путін отруїв Литвиненка, підписавши наказ на його вбивство з використанням радіоактивного полонію, доданого в чай, як знаряддя вбивства.
Тепер Путін повернувся до старої стратегії. Війна Росії проти України зазнає невдачі, і, за оцінками багатьох російських коментаторів-прихильників націоналістичної ідеології, СВО Путіна може врятувати лише масова мобілізація. Регулярна армія Росії зазнала величезних втрат під час бойових дій в Україні, а ненадійні та часто заражені небезпечними хворобами зеки, завербовані під час так званої «часткової мобілізації», виявилися малоефективними у бою.
Якщо Росія хоче перемогти, націю треба змусити повірити, що вона зазнала ворожого нападу, аби її більш здібні громадяни долучилися до бойових дій або принаймні визнали необхідність загальної мобілізації. Воєнна лихоманка зараз необхідна Путіну.
От для чого 3 травня Путін бомбив Кремль.
Обставини інциденту 3 травня, під час якого крихітний дрон, що повільно рухався, підлетів до флагштока на будівлі так званого Кремлівського Сенату і потім вибухнув перед об’єктивами на диво вдало розташованих камер спостереження, не залишає сумнівів щодо авторства Путіна. Тип невеличкого безпілотника, використаного під час атаки, має радіус дії в декілька десятків кілометрів, він не міг подолати майже тисячу кілометрів, щоб дістатися до Кремля з України. Швидкість його лету робить його вразливим навіть перед звичайним мисливцем на качок, не кажучи вже про сотні снайперів і великі складні багатошарові системи ППО, розміщені навколо Кремля.
Крім того, росіяни застосовують системи глушіння GPS, активні по всій Москві та особливо в Кремлі, що взагалі унеможливлює навігацію безпілотника до місця інциденту перед камерами, що начебто вже очікували його. Ймовірно, безпілотник був запущений тими двома чоловіками, яких бачили на даху будівлі Кремлівського Сенатського палацу незадовго до вибуху.
Додатковим доказом авторства Путіна, якщо цього ще хтось потребує, є негайна, консолідована та добре злагоджена реакція Кремля на подію, до якої приєднався весь проросійський хор. Як зазначив добре поінформований Інститут вивчення війна.
«Якби атака безпілотників не була організована самою Росією, це стало б несподіванкою. Цілком імовірно, що офіційна реакція РФ спочатку була б набагато більш неорганізованою, оскільки російські чиновники зазвичай намагаються створити послідовний наратив і компенсувати риторичні наслідки явного інформаційного збентеження. Зокрема, Кремль не зміг дати своєчасну та послідовну інформаційну відповідь на інші військові приниження, які він сам не створив, включаючи втрату Балаклії та Херсона у вересні та листопаді 2022 року.
Швидка та послідовна презентація офіційного російського наративу стосовно атаки свідчить про те, що Росія влаштувала цей інцидент безпосередньо перед святом Дня Перемоги 9 травня, щоб представити цю війну як екзистенціальну для своєї внутрішньої аудиторії». [Виділено в оригіналі]
Хоча атака Путіна на Кремль була очевидною фальшивкою, вона, проте важлива, оскільки демонструє явний намір з його боку досягти рівня істерії, необхідного для масової мобілізації. Його наміри щодо цього дуже чіткі. Путін не має наміру вести мирні переговори. Він має намір битися за перемогу. Для цього йому потрібна нова армія. Але для її створення йому знадобиться деякий час.
Російська армія наразі виглядає слабкою на полі бою. Але її може взагалі не залишитись через шість-дванадцять місяців. Тому настав час виграти війну. Україна планує великий наступ, використовуючи бойові машини Bradley, танки Leopard, реактивні артилерійські батареї малої дальності HІMARS, гаубиці різних систем та різноманітне старе радянське озброєння, яке надали США та їхні союзники по НАТО. Цього може бути достатньо для перемоги. Але результат поки що аж ніяк не є гарантованим. Шанси на перемогу України могли б значно підвищитися, якби США надали їй хоча б невелику частину зі своїх 6000 танків M1 Abrams, 2000 винищувачів F16, 350 штурмовиків A-10, 2000 бойових вертольотів Apache, 3000 ракет великої дальності ATACMS і багатьох типів передових систем ППО, які мають на складах. На жаль, адміністрація Байдена або гальмує, або категорично відмовляється постачати Україні ці життєво необхідні їй системи озброєння.
Немає вагомого виправдання тому, що американці утримуються від передачі цієї зброї. Поразка України означала б загибель мільйонної армії, яка є стійким союзником Заходу і яка єдина наразі стратегічно стримує російську агресію проти країн Балтії. Поразка ЗСУ наблизила б російські війська до кордонів країн-членів НАТО, зокрема Польщі та Румунії. В разі такої ситуації США повинні будуть розмістити величезні армійські підрозділи в Європі, щоб допомогти захистити континент від путінської агресії, що коштувало б нам величезних коштів і критично послабило нашу здатність стримувати китайський експансіонізм в Азії. Проте в той час як президент Байден і держсекретар Ентоні Блінкен заявили, що США підтримують Україну, голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Мілі зайняв позицію такого собі стороннього спостерігача, заявивши нещодавно, що сумнівається у здатності України перемогти цього року, при тому, що він сам відмовляється надіслати Києву необхідне для перемоги озброєння.
Війна – це не спорт. Не лише доля України, а й сам перебіг глобального змагання між демократичним західним альянсом і євразійською автократичною віссю може змінитися найближчими місяцями. Тому ми маємо зараз зробити все від нас залежне для перемоги України.
