ПОГЛЯД: Останні настрої в Києві: надії, тривоги й запитання

Як головний редактор Kyiv Post, який регулярно курсує між своїм домом у Барселоні в Іспанії, звідки я дистанційно керую роботою нашого видання, й нашим офісом у Києві, я добре помічаю зміну настроїв та загальної атмосфери в українській столиці.

Отже, ось що я бачу й чую тут у перший тиждень березня, невдовзі після другої річниці з початку повномасштабної геноцидної війни, яку Росія розв'язала проти України.

Очевидно, в атмосфері Києва зараз відчувається якась похмурість чи, скоріш, певне відчуття приреченості. Прагнення чинити опір і рішучість боротися все ще присутні. Але вони пом’якшуються повною невизначеністю щодо того, як довго може тривати війна і чи надійде вчасно та в необхідному обсязі західна допомога, на яку так відчайдушно всі тут чекають.

Є певне занепокоєння щодо США: Трамп, схоже, впевнено йде до перемоги на президентських виборах у листопаді (якщо суди не зупинять його), а Байден і його команда, очевидно, досі не впевнені, чи хочуть вони, щоб Росія справді зазнала поразки.

Не все просто і з Європою з усіма її тісно переплетеними позитивними та негативними моментами: підтримка з боку ЄС очевидна, але досі спостерігається невизначеність щодо того, як скоро Україна може розраховувати на євроінтеграцію; НАТО досі не готове запросити Україну до своїх лав; Макрон змагається з Шольцем і проти нього; виникли також несподівані проблеми з Польщею; нікуди не зникли давні проблеми з Орбаном тощо.

Отже, передбачувано існують побоювання, що підтримка України може бути недостатньою (якщо її взагалі не кинуть напризволяще) на цьому дедалі все більш критичному етапі.

І, на додаток до цього, з'явилася втома. З точки зору психології це абсолютно зрозумілий момент, але наростає також і втома через постійну напругу, яку спричиняють регулярні російські обстріли й погрози з боку Росії, фінансові труднощі, розділення сімей та усвідомлення того, що ситуація може стати ще гіршою, перш ніж нарешті покращиться.

Що поставлено на карту

Також українцям досі складно усвідомити, що росіяни знову виявилися такими жорстокими, точніше, виявились справжніми варварами, підтримуючи – вдома або за кордоном – шовініста, антизахідного деспота, холоднокровного вбивцю, який разом зі своїм найближчим оточенням заперечує саме існування окремого українського народу (його культури, історії, визнаної усім світом державності) та прагне стерти Україну з лиця землі.

Розуміння цього та жахливі злочини, вчинені росіянами, підкріплені їхньою грубою брехнею та облудними наративами, лише посприяли згуртуванню українців, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють і в якій частині країни мешкають, яку релігію сповідують і ким є за своєю етнічною приналежністю. Геноцидна війна, розв'язана Путіним проти українців, лише прискорила кристалізацію сучасної демократичної європейськи орієнтованої політичної нації.

Росіяни вже пролили занадто багато української крові, занадто багато шкоди завдали Україні й занадто сильно їх ненавидять українці, щоб хоч якогось компромісу можна було досягти. Ситуація наразі виглядає так: «або ми, або вони».

Українці пишаються тим, що вони вистояли перед лицем масованого російського наступу й досі героїчно чинять йому опір. Вони переконані, що зараз борються не лише за власну свободу, а ще й захищають Європу й увесь демократичний світ.

Проте вони добре усвідомлюють, яких жахливих втрат вимагає й далі вимагатиме цей запеклий спротив агресору. Проте я відчуваю, що навіть якщо ситуація в країні стане ще загрозливішою, більшість українців готові до кінця боротися за свою батьківщину та свободу.

Принаймні це стосується тих, хто залишився в країні й точно не планує її залишати. Звичайно, після початку війни мільйони українців змушені були втекти за кордон, але багато хто з них уже повернувся або планує невдовзі це зробити. Зокрема, не всі українські чоловіки, яким свого часу вдалося виїхати за кордон законним (або не зовсім законним) шляхом, прагнуть уникнути призову.

Питання нестачі зброї не лише у західних союзників, а й в українських солдатів на фронті є в Україні дуже гострою темою. Тим більше, що найближчими тижнями український парламент має ухвалити закон про мобілізацію, який значно збільшить кількість мобілізованих.

Тих, хто, як я сам, народжені в Сполученому Королівстві, дуже дивують і навіть бентежать повідомлення про опір максимальної кількості працездатних чоловіків мобілізації на захист країни, що зазнала нападу безжального ворога, який не приховує наміру знищити її. Чому так багато українців гине на фронті, а інші, які називають себе патріотами, а самі в очікуванні посилення підтримки Заходу відсиджуються в тилу й сподіваються, що їх якимось чином звільнять від виконання їхнього прямого громадянського обов’язку?

Чому так довго в Україні зволікають із проведенням повномасштабної мобілізації? Ходять чутки, що президент Володимир Зеленський і, зокрема, його найближче оточення з Офісу президента надто стурбовані ймовірним зниженням його популярності й рейтингів, якщо він буде робити те, що він повинен робити, а саме сприяти загальній мобілізації під час повномасштабної війни за виживання його народу.

А як щодо Зеленського й компанії?

Роль і де-факто повноваження, які Зеленський надав своєму найближчому оточенню в Офісі президента, є ще одним джерелом глибокого занепокоєння та осуду. Політичні друзі та вороги Зеленського всередині країни визнають його ефективним лідером воєнного часу та комунікатором із зовнішнім світом, але...

Усі, з ким я розмовляв, розуміють, що під час війни президент повинен мати надійну когорту помічників і радників. Тим не менш, все більше людей навіть серед прихильників президента вважають, що він дещо перестарався й допустив створення навколо себе ніким не обраного «тіньового уряду».

Що його членам, призначеним виключно Президентом, було дозволено узурпувати повноваження головних форматорів політики демократичної нації – керівників міністерств і дипломатів. Через це особисті радники й помічники президента мають тепер можливість здійснювати неправомірний вплив на державну систему стримувань і противаг, на схвалення чи несхвалення того чи іншого політичного рішення.

На думку багатьох, величезний, явно надмірний вплив керівника Офісу президента Зеленського Андрія Єрмака – це тема, яка постійно постає в розмовах із людьми, яких я зустрічаю в Києві, будь то українці чи іноземці. Чому Зеленський дозволив Єрмаку стати явним «сірим кардиналом», владою за президентським кріслом і де-факто міністром закордонних справ, незважаючи на відсутність у нього необхідної кваліфікації для виконання цієї ролі, і, що ще важливіше, публічно підтримує його в цьому?

Завдяки чому Єрмак має такий вплив на президента? Існує багато спекуляцій щодо цього, починаючи від того, що Єрмак, як адвокат, начебто обізнаний з історією певних фінансових оборудок Зеленського, закінчуючи чутками про глибоку ізоляцію президента, про самотність на вищому рівні та повну залежність від довірених «правих рук».

Пригадайте відносини Зеленського на початку президентства з попереднім керівником Офісу президента: надмірно запальний Андрій Богдан, теж юрист, зрештою був звільнений та замінений на явно стриманішого Єрмака. Люди цього не забули.

Невже найближче оточення президента свідомо шкодить інтересам України, беручи на себе занадто багато й надто потураючи спонтанним імпульсам і забаганкам свого лідера? Це стосується, зокрема, фактичного відсторонення від виконання їхніх прямих повноважень МЗС та деяких інших міністерств. Чому, запитують експати й представники бізнес-спільноти, дуже здібного посла України у Великій Британії так зненацька звільнили з посади в липні 2023 року й довго не призначали йому заміну? Адже є достатньо досвідчених українських дипломатів, здатних виконувати цю роль у країні, яка так активно підтримує Україну.

І чому президент, якого вважають чудовим міжнародним комунікатором, спокійно сприймає брак прозорості всередині країни? Чому, наприклад, відсутня відкритість щодо звільнення міністра оборони Олексія Резнікова та головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного? Хто саме наполіг на їхньому звільненні?

Корупція – ще одна тема, яка дуже часто постає в розмовах в Києві. Мої співрозмовники визнають, що Зеленський провів боротьбу з олігархами і значною мірою підрізав їм крила. Але вони стурбовані тим, що, незважаючи на триваючу боротьбу з корупцією, вона квітне по-новому в сприятливих умовах воєнного часу.

Постає питання: а чи достатньо робиться в цьому відношенні, та чи може українська влада в нинішній скрутній економічній ситуації дозволити, щоб знову чинився тиск на законний бізнес тими, хто стверджує, що начебто діє в інтересах держави?

А на місцевому рівні виникають питання також і до мера столиці Віталія Кличка та його команди. Чому місто та його інфраструктура опинились у настільки занедбаному стані, починаючи від метро до мостів через Дніпро та бомбосховищ? Навіщо зараз витрачати кошти на заміну бруківки та асфальту на деяких популярних серед туристів вулицях Києва, що, безперечно, не є наразі пріоритетом?

Темрява й світло

Так, киянам зараз є про що поговорити й про що переживати. Проте вони стійко сприймають безперервні сирени повітряної тривоги та інші постійні труднощі, які породжує війна. Дух солідарності серед українців досі сильний, а активність волонтерів зі збору грошей на підтримку ЗСУ вражає.

Культурне життя в Україні також лише пожвавилося з початком геноцидного нападу на українську ідентичність, розпочатого Кремлем. Головні театри столиці заповнені, та й майданчиків для української музики, поезії та стендапу побільшало. Сьогодні в Києві українська мова лунає частіше й гучніше, ніж будь-коли раніше.

Але разом з тим на вулицях побільшало чоловіків у військовій формі, а на Майдані – синьо-жовтих прапорців, кожен із яких символізує загиблого воїна чи жертву з числа мирних українців. З опівночі до п'ятої ранку все ще діє комендантська година, а ресторани й бари повинні закінчувати роботу не пізніше 22 години. Тому нічне життя столиці суворо обмежене.

І попри все, настрій українців залишається бадьорим. І саме через цей незмінний дух непокори українці найбільше заслуговують на чесні відповіді на численні запитання, які в них виникають.