ПОГЛЯД: “А ти знаєш, де сходить українське сонце?...”

«А ти знаєш, де сходить українське сонце?...» – це слова з нового треку Dj Tapolsky, який вийшов минулого тижня. Толя – український музикант, відомий своїми треками в стилі драм-н-бейс в Україні, він наш друг ще з тих безтурботних часів, коли, здається, єдиною турботою було обрати, яку музику хочеш послухати і яке кіно подивитися цього тижня.

Анатолій з 2016 року служить у ЗСУ і є для всіх нас прикладом музиканта-патріота й добровольця: спочатку він служив в зоні АТО, а тепер продовжує захищати Україну у повномасштабній війні з Росією. Він добре знає, що таке український Схід – регіон, який першим зазнав нападу з боку Росії ще 2014 року. І це питання, яке стало лейтмотивом його нового треку, мені не здається легковажним чи попсовим. Із цим запитанням ми, українці, зараз можемо звернутися до усього світу. А чи дійсно ми самі знаємо, де сходить наше українське сонце?

Це питання зо два роки тому ми обговорювали з отцем Іваном Рибаруком – письменником та священником церкви в селі Криворівня на Гуцульщині. Своїми проповідями отець Іван збирає у невеличкій стародавній дерев’яній церкві у Верховинському районі тисячі вірян та й просто відвідувачів з усієї України, серед яких музиканти, артисти, митці кіно та фешн індустрії, а також мешканці навколишніх карпатських сіл. Отець Іван сказав мені тоді: «У нашому Гімні є такі слова «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці».., українське сонце сходить і знищує наших ворогів. Дитина нового людства народжується в Україні…»

І от я втретє на Сході Україні, в прифронтовій зоні у складі Культурного Десанту виступаю як співачка-волонтерка для наших військових дівчат і хлопців, чоловіків і жінок. Це Донецький напрямок, я повертаюся саме сюди, бо тут працює окрема команда Культурного Десанту, з якою ми встигли потоваришувати, до того ж маємо спільних друзів.

Мене зустрічає на вокзалі мій командир на час перебування на Сході Валерій Дзех, харків’янин, доброволець, лялькар та директор Малого театру маріонеток у Харкові. Талановита та глибока людина, варта того, аби про неї після війни зняли б окремий фільм.

Мене заселяють до будинку, в якому вже живуть деякі артисти та волонтери Культурного десанту. Там я зустрічаю бандуриста Дмитра Романчука з Житомира та операторку Олю Оліо з Одеси, які служать тут вже другий рік і майже не бачать цивільного життя. Ми не розмовляємо з ними щодня. В нас не так багато спільних інтересів, окрім нашої любові до України та бажання бути корисними своєю творчістю на фронті.

Схід подарував мені стільки теплих зустрічей, стільки цікавих розмов, поглядів та думок місцевих мешканців, яким довелося опинитися в епіцентрі війни й усвідомити дуже важливі речі, які так повільно доходять до нас у комфортних умовах. На Донеччині я вперше відчула цей особливий вид любові – любов до побратимів. Це саме любов, а не просто дружба. Бо друзі можуть виростати разом в одному дворі, потім втратити зв’язок.

Побратимство – це окремий, неповторний досвід людських почуттів, бо він формується в екстремальних життєвих ситуаціях. Частіше за все саме спільна служба й бойовий досвід об'єднує людей на війні. Цей зв'язок дуже міцний і може пройти крізь усе життя. Бо переживання тут на грані людських можливостей, обставини критичні, небезпека для життя надто реальна, тому ніхто не знає тебе так, як твій бойовий побратим.

Хоча наші виступи у складі Культурного Десанту для військових на Донецькому напрямку не є таким екстремальним досвідом, як служба на нулі, все ж таки це пов’язано із чималим ризиком. Тому ми справді відчуваємо себе посестрами та побратимами. Бо проживаємо нашу спільну історію кожен на своєму рівні та у своєму житті.

Одна справа – просто вийти до військових і заспівати їм кілька пісень. І зовсім інша справа – достукатися до їхніх сердець, викликати сильні почуття. Для цього треба бути здатним на глибоку емпатію, вміти знаходити спільну мові та спільні інтереси із дуже різними людьми. Треба розуміти, яких теми не варто торкатися, бо вони можуть ранити когось із присутніх… Тут ви бачете без прикрас реалії війни у дуже різних її проявах і в сотнях людських облич.

Коли тобі пропонують звернутися до солдатів, які тільки що вийшли з бойових позицій – це найкращий екзамен для тебе як артиста. Бо тебе моментально сканують на фальш. Перевіряють, чи справжній ти. Хто ти насправді: черговий артист, який ховається за професійною маскою чи щира людина, яка прийшла до них виконати свою мистецьку місію? Що ти тут робиш і для чого ти приїхав/ла? Ось що ти одразу ж відчуваєш, стоячи перед нашими захисниками та захисницями.

На рівні відчуттів фронтовики викриють будь-які маніпуляції, тому й не намагайся видавати себе не за того, ким ти є насправді. Ти залишишся ні з чим, і більше тебе не захочуть тут бачити, бо час для військового – найцінніше, що є. Вони мають дуже мало часу на себе і згодні витрачати його лише на те, що варте цього дорогоцінного часу.

Особливо тепло приймають артистів десанту медики. Цього разу це була бригада медиків з Волині. І весь час, поки ми виступали для них, співали, а потім розмовляли з ними, я відчувала неймовірне тепло та гостинність своїх волинських посестер та побратимів. Поблизу передової ти особливо ясно відчуваєш, що мешканці кожного із регіонів нашої великої країни мають свій характер та особливості поведінки.

Українці з різних регіонів України, які мають свої традиції, свою історію, певні особливості мислення та світовідчуття – всі вони на Донбасі захищають нашу спільну батьківщину – воюють, евакуюють, рятують, надають морально-психологічну підтримку, годують бійців. І роблять все це спільно вже десятий рік заради свободи та безпеки всієї України. Для мене бути поряд з цими людьми зараз – велика честь.

Ті, хто раз побував на прифронтовій Донеччині, не забуде її ніколи. Ти завжди хочеш туди повернутися. Там відчувається особливий дух свободи, який ти більше ніде не відчуєш. Я знову хочу повернутися до треку Tapolsky: «А ви знаєте, де сходить українське сонце? На Донбасі», – проникливо говорить чоловічий голос на цьому трекові.