Російська православна церква (РПЦ) відіграє важливу роль у триваючій війні РФ проти України, адже її служителі широко використовують свій релігійний авторитет і вплив на вірян для виправдання та підтримки агресивних дій Росії.
РПЦ не лише заперечує державний суверенітет, культуру й релігійну самоідентичність України, а й бере активну участь у нового типу релігійній війні, в ході якої вона організовує та фінансує приватні військові групи, а також благословляє зброю масового знищення. Глава РПЦ патріарх Кирил не так давно заявив, що російським солдатам, які загинули у війні проти України, церква відпускає всі гріхи, надаючи таким чином загарбницькій війні Путіна релігійну мотивацію.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Роль РПЦ у розпалюванні війни проти України не залишилася поза увагою міжнародної спільноти й піддається осуду. Зокрема, Європейський парламент у своїй резолюції від 7 квітня 2022 року щодо посилення репресій у Росії (вона стосувалась, зокрема, й ситуації з Олексієм Навальним) різко розкритикував Патріарха Московського Кирила та керівництво РПЦ за виправдовування агресії РФ проти України на підставі облудної псевдорелігійної аргументації.
Українська церква може отримати статус Патріархату завдяки двом параметрам
Священнослужителі РПЦ були залучені до деяких найбільш критичних етапів російської агресії проти України, таких як анексія Криму та спалах насильства на Донбасі. Також вони активно підтримували російські окупаційні війська з початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року та сприяли встановленню окупаційного режиму на тимчасово захоплених Росією територіях.
Попри релігійну толерантність, яка панує в Україні з моменту проголошення її незалежності (відомо, що за цей період жодна церква не була тут заборонена, і країну неодноразово хвалили поважні міжнародні організації за повагу до свободи віросповідання), заборона діяльності РПЦ в Україні розглядається владою країни як абсолютно необхідний захід. Він є необхідним через те, що діяльність РПЦ становить очевидну загрозу правам, свободам і життю громадян України. Цей захід цілком відповідає принципам демократії, базується на законі та конституційних засадах і спрямований лише проти структур, які зареєстровані в Росії й діють на підставі російського законодавства. Тому цей захід є ретельно збалансованою відповіддю на дуже складну проблему.
Водночас заборона РПЦ не означає заборону її українського філіалу. Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) зможе й далі вільно функціонувати в Україні, якщо розірве усі зв'язки з РПЦ.
Для цього вони мали достатньо часу. Цей процес вимагає від керівництва УПЦ МП формального виходу з церковних структур РПЦ, таких як єпископат, Синод, синодальні комісії та Міжсоборна присутність (рос. Межсоборное присутствие), а також офіційного повідомлення про вихід зі складу Російської Церкви. УПЦ МП не зобов’язана змінювати щось у віровченні, літургійній мові, традиційних обрядах, змінювати юліанський календар на григоріанський, а також проголошувати автокефалію чи приєднуватися до іншої церкви. Вихід із РПЦ точно не шкодить сумлінню правовірного християнина, оскільки лояльність Московському патріархату не є доктринальною вимогою православ’я.
Якщо УПЦ МП розірве зв’язки з РПЦ, затвердження законопроєкту № 8371 взагалі її не торкнеться. Цей закон, спрямований на запобігання використанню релігії для порушення прав і свобод громадян України, поширюється лише на релігійні спільноти з центром у Росії, зокрема, на старообрядницьку чи істинно православну церкви. І розірвавши зв'язки з цим російським центром, вони зможуть і далі безперешкодно функціонувати, користуючись усіма правами, які надаються релігійним організаціям.
Крім того, за цим законопроєктом діяльність будь-якої релігійної організації, особливо тієї, центр якої розташований у державі, яка чинить агресію проти України, може бути припинена лише за рішенням суду. Відповідно до принципів демократичного суспільства, лише суд має повноваження приймати остаточне рішення з таких питань.
Порушення свободи віросповідання в Росії
Важливо наголосити, що спроба дискредитувати кроки української влади щодо захисту прав і свобод громадян від зловживань релігійними свободами відбувається на тлі грубих порушень свободи віросповідання в самій Росії. Російська окупація Донбасу та Криму в 2014 році супроводжувалася хвилею насильства проти євангелістських громад, а також переслідуванням греко-католиків і православних, які не належать до Московського патріархату. Священнослужителі та активні віряни Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) зазнавали з боку росіян жорстоких нападів, включаючи побиття, затримання з одяганням кайданок, залякування та заборону відправляти службу українською мовою. Ці напади на неугодних росіянам вірян, на їхні релігійні обряди та звичаї мали й досі мають системний характер.
Велика кількість релігійних об’єктів баптистів, п’ятидесятників, свідків Єгови («Зали Царства»), мормонів і адвентистів, а також низка християнських навчальних закладів, як-от Донецький християнський університет, були захоплені проросійськими бойовиками. Ці сакральні приміщення були перетворені окупантами на військові казарми, спортзали чи адміністративні будівлі. Особливо трагічним інцидентом стало вбивство в червні 2014 року в Маріуполі пастора Сергія Скоробагача. Також після звільнення Слов’янська там були виявлені тіла чотирьох вбитих росіянами та керованими ними сепаратистами активних вірян Церкви п’ятидесятників. Усе це свідчить про масштаби насильства, яке чинилося проти цих релігійних громад на підконтрольних РФ територіях.
Вже після перших років російської окупації Криму там різко скоротилася кількість активних євангелістів, причому від 30 до 80 відсотків цього скорочення сталося через викрадення людей, тортури, пограбування та захоплення їхніх місць поклоніння. Особливо жорстоко росіяни переслідують Свідків Єгови, діяльність яких повністю заборонена. Ці системні випадки порушення права людини на свободу сповідування тієї чи іншої релігії показують, який глибоко негативний вплив на релігійну структуру постраждалих регіонів має російська окупація.
2022 року, після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну, російська окупація українських територій започаткувала сумну еру, позначену тотальним терором, масовими руйнуваннями та загибеллю цивільних українців, серед яких чимало служителів церкви. Зокрема, в Київській та Чернігівській областях окупаційні війська стратили кількох священиків Православної Церкви України (ПЦУ), серед яких – Максим Козачина, убитий у своєму богослужбовому одязі, та Ростислав Дударенко. Війна, яку так безсоромно благословляє РПЦ, не виявила милосердя й до українських «братів» російського духовенства, про що свідчить загибель під час бомбардувань священиків УПЦ МП Володимира Бормашева з Ірпеня та ієромонаха Феодосія (Гончарова) з Чернігова.
У переліку загиблих від рук окупантів такі видатні релігійні діячі, як Віталій Виноградов, декан Київської слов’янської євангельської семінарії, яка до війни працювала в Бучі, та Олександр Кислюк, видатий викладач Ірпінської Православної академії, блискучий перекладач стародавніх і сучасних творів із багатьох іноземних мов.
У лютому 2024 року жорстокість російських окупантів сягнула небачених висот – вони закатували на смерть священика ПЦУ Степана Подольчака з Каланчака на Херсонщині. Згідно з повідомленнями, з початку вторгнення 39 українських священнослужителів були вбиті росіянами, ще 26, за наявною інформацією, наразі перебувають у полоні.
У період з 24 лютого 2022 року по 24 лютого 2024 року через російське вторгнення було зруйновано щонайменше 630 релігійних споруд, причому більше сотні з них або знищені повністю, або зазнали настільки серйозних пошкоджень, що стали непридатними для богослужінь. Цей жахаючий перелік злодіянь підкреслює глибокий і далекосяжний вплив війни РФ проти України на духовне та громадське життя на постраждалих територіях.
