ПОГЛЯД: Горбачов: Міфи та Реальність

У віці 91 року помер Михайло Горбачов, останній лідер Радянського Союзу, який у своєму палкому прагненні зберегти його ненавмисно зруйнував. 

Світова преса і багато високопосадовців по всьому світові віддають йому данину поваги як значній політичній фігурі, яка допомогла знизити міжнародну напруженість і за рахунок послаблення політичного контролю всередині країни прискорила кінець радянського тоталітаризму і панування Москви над Східною Європою.

Все це правда, і зокрема завдяки цьому він, безумовно, зайняв своє місце в історії. 

Але Горбачов був набагато складнішою і більш суперечливою фігурою, ніж прийнято вважати. Доброзичливий і цілеспрямований господар, натхненний демократичними ідеаламиі –це не зовсім правильне уявлення про нього. Скоріше дещо незграбний капітан, який прагне утримати своє громіздке судно на плаву в потужних потоках історичних змін. Він зробив це з дещо неоднозначними результатами.

Можливо, парадоксально, але Горбачов як політична фігура був сформований тими самими силами, які він вивільнив і які заволоділи ним, але справжнім архітектором змін він так і не став. Він опинився в пастці боротьби між минулим і майбутнім.

Давайте більш тверезо і детально розглянемо його місце у великій системі координат. Почнемо з декількох показових факторів, які допоможуть прояснити ситуацію: перше –  це ставлення Горбачова до України. Друге – прагнення зберегти радянську імперію.

Порятунок Радянської системи, яка розвалюється 

На перший погляд, обрання Горбачова Генеральним секретарем Комуністичної партії Радянського Союзу в березні 1985 року не мало великого значення для України. Що дійсно представляло першочерговий інтерес  – як всередині країни, такі для зовнішнього світу – так це те, чим, крім привабливої зовнішості та енергійности, у свої 54 роки цей відносно молодий радянський лідер із села у Ставропольському краю відрізнявся від своїх сімдесятирічних попередників:  Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова і Костянтина Черненко.

Перші ознаки не вселяли оптимізму. Спочатку Горбачов навіть стверджував, що сталінізм – це концепція, придумана заходом для дискредитації Радянського Союзу.

Його телевізійне виступ під час візиту до Києва в червні 1985 року свідчив про те, що Горбачов ототожнює Росією з Радянським Союзом. Водночас, він залишає на посаді представника Москви в Україні Володимира Щербицького – палкого прихильника комуністичної лінії русифікації України.

Однак новий радянський лідер скоро був змушений зіткнутися з сумними реаліями – радянська система ледве трималася на плаву в економічному сенсі і не могла конкурувати із Заходом. Необхідність економічної реструктуризації (“перебудови”) і модернізації стояла невідкладно, і її проведення вимагало певної відкритості (“гласності”). 

Тому Горбачов почав обережно розбиратися із системою, не з метою її демонтажу, а з метою її оновлення.

Навіть незначного ослаблення контролю було достатньо, щоб випустити джина з тоталітарної радянської пляшки і запустити процеси, які він не передбачав і над якими він швидко почав втрачати контроль.

Поворотні моменти

 Вибух на Чорнобильській атомній електростанції під Києвом рано вранці 26 квітня 1986 року став переломним моментом. Найстрашніша в світі ядерна аварія – і спроба Горбачова і його режиму приховати її – не тільки висвітлити ступінь радянської бюрократичної байдужості і відсутність проголошеної «гласності», а й продемонстрували, як мало права голосу Україна, тогочасна «радянська соціалістична республіка», мала у питаннях, що прямо стосувались її власного добробуту. Добробуту і майбутнього в радянській імперії, в якій домінувала Росія. 

Катастрофа викликала величезне збентеження як всередині Радянського Союзу, так і за кордоном, змусивши Горбачова рухатися далі в напрямку контрольованої “демократизації”. Політичні в’язні були звільнені, і в 1988 році відбулися вибори за участю кількох альтернативних кандидатів.

Тепер Горбачов зіткнувся з опозицією з радикалів в Комуністичній партії, лібералів, демократів і борців за права неросійських, номінально радянських республік. У 1989 році їх численні представники, обрані на З’їзді народних депутатів СРСР, об’єдналися в Міжрегіональну депутатську групу – тогочасну парламентську опозицію. Російський правозахисник Андрій Сахаров і колишній комуністичний чиновник Борис Єльцин були серед її лідерів. У тих обставинах це був справді реформістський і дійсно революційний альянс, який чинив тиск на Горбачова, вимагаючи покласти край системі комуністичного однопартійного правління, до якої він був вкрай прихильним.

Суспільне життя пожвавилося завдяки поверненню політичних в’язнів і появі незалежних клубів і асоціацій. У прибалтійських республіках і в деяких містах інших республік СРСР з’явилися масові рухи за демократизацію і національне самовизначення, відомі як народні фронти або рухи, які вимагали відновлення прав, а згодом і незалежності неросійських номінально суверенних радянських республік.

Горбачов не зміг зрозуміти, що демократизація і збереження Московської імперії в широкому і вузькому сенсах несумісні. Берлінська стіна впала у вересні 1989 року, і Східна Європа нарешті скинула радянське ярмо. Горбачов був проголошений миротворцем і удостоєний Нобелівської премії миру за відмову від застосування військової сили. Але насправді і тут він був швидше зацікавленим спостерігачем, який робить браве обличчя, а не керівником процесу. 

Реакція Москви виявилася зовсім не толерантною і зовсім не миролюбною. Не дивно, що нинішній міністр оборони Литви Арвідас Анушаускас, наприклад, відреагував на смерть Горбачова, назвавши лідера Радянського злочинцем. Анушаускас нагадав, що в період з квітня 1989 по січень 1991 року Горбачов неодноразово віддавав накази жорстко придушити мирні протести в Тбілісі, Баку, Вільнюсі.

В Україні Горбачов тримав Щербицького на посаді Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України до вересня 1989 року, коли стало ясно, що з появою масового Українського народного Руху за перебудову контроль Москви слабшає, і комуністи приєднуються до Руху або приймають його ідеї. 

Горбачов, тим не менш, був сповнений рішучості зберегти Радянський Союз і почав пропонувати ідею нового союзного договору, щоб заспокоїти національні республіки. Але його плани все більш сильно розходились з реальністю. У червні 1990 року навіть Російська Федерація, очолювана Єльциним, проголосила свій суверенітет. Україна швидко послідувала її прикладу і зробила те ж саме наступного місяця. 

До того часу Горбачов вже зустрів достойних противників, які “грали” з ним на рівних: в Росії – в особі Єльцина, в Україні – Леоніда Кравчука, головного комуністичного ідеолога в Україні, який, ще будучи обраний спікером тоді ще радянського українського “парламенту”, почав відстоювати суверенітет республіки. Саме Кравчук майстерно зірвав спроби Горбачова нав’язати Україні новий союзний договір.

Незважаючи на це, Горбачов вперто продовжував рухатися в неправильному напрямку, в той час як Єльцин і Кравчук просували стратегії, що відповідали тодішнім історичним реаліям і суспільним настроям.

Але навіть західні лідери, такі як прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер і президент США Джордж Буш, неправильно оцінили ситуацію і підтримали лідера Компартії –  слабку ланку, або, як кажуть, “кульгаву качку”, який, щоб зміцнити свої позиції, посприяв своєму призначенню президентом Радянського Союзу в червні 1990 року,  на перших і останніх президентських виборах в СРСР.

Політичний вибух 

У серпні 1991 року, коли радянські прихильники жорсткої лінії провалили свою спробу державного перевороту в Москві, стало очевидно, що Горбачов себе вичерпав як політична фігура. Єльцин знову заявив про себе як про головну політичну силу в Росії, в той час як Україна (де еволюціонуюче лідерство Кравчука стало ключовим фактором) та інші республіки проголосили свою незалежність.

Горбачов зрозумів, що утвердження Україною свого самовизначення стало вирішальним фактором, що змінило правила гри. 

“Я відчуваю, що не може бути ніякого Союзу без України, і ніякої України без Союзу. Ці слов’янські держави, Росія і Україна, були віссю, уздовж якої протягом століть розгорталися події і розвивалася величезна багатонаціональна держава [Примітка: він не називав її імперією]. Так воно і залишиться. Я переконаний у цьому”, – повідомила українська преса про його слова 30 серпня 1991 року. 

Все, що міг зробити Горбачов- це розлютитися і попередити, що, якщо Україна вийде з Союзу, вона розколеться за етнічною ознакою.

Нарешті, в грудні 1991 року розпад Радянського Союзу і особиста принизлива невдача і недоречність “президента” Михайла Горбачова стали очевидними для усіх. Головним показником цього тоді стала його  відсутність на зустрічі Єльцина, Кравчука і білоруського лідера Станіслава Шушкевича в Білорусі, на якій вони вирішили проголосити розпад СРСР.

Невдаха і заплутана імперіалістична ностальгія

Але на цьому історія не закінчується.

Горбачов так і не повернув собі популярність і повагу на батьківщині. Коли він балотувався на посаду президента в 1996 році, він отримав близько одного відсотка голосів. 

Пізніше він знову повністю прорахувався і засвідчив несподіваний і сумнівний прихід до влади Володимира Путіна, одночасно критикуючи Захід, і особливо США, за надмірний, як він це називав, “тріумфалізм”. І попри те, що Горбачов як і раніше стверджував, що прагне демократії для Росії, авторитарні та агресивні методи Путіна він  жодного разу так  і не розкритикував.

Оплакуючи розпад Радянського Союзу,  в наступні роки Горбачов фактично зник з політичного життя Росії, але все ще залишався популярною фігурою на Заході. У 2014 році він підтримав анексію Криму Росією. Як наслідок – в травні 2016 року Україна заборонила йому в’їзд в країну на найближчі п’ять років.

У грудні 2016 року, коли путінська Росія вела війну проти України на Донбасі, колишній радянський лідер все ще публічно стверджував, що “союз” з тими ж кордонами, що і у СРСР, може бути відновлений “добровільно”.

Сум за Аладіном 

Отже, коротко, так, світ став кращим завдяки присутності Горбачова і його ролі потенційного реформатора в останні роки радянської комуністичної імперії і його готовності покласти край холодній війні. 

Попри те, що його позиціонують як символ свого часу, іронія полягає в тому, що він, тим не менш, йшов в ногу з часом в кінці свого довгого життя. У порівнянні зі своїм сучасником Єльциним він залишався недоробленим демократом, а в порівнянні з Кравчуком, в глибині душі – російським імперіалістом.

І хоча нині увага зосереджена на його відносній чарівності і відкритості, варто підкреслити те, що зазначив Міністр оборони Литви Анушаускас.:

“Не було ніякого каяття. [Зазвичай] про мертвих говорять або добре, або взагалі не говорять. Ну, не цього разу. Єдиний плюс в тому, що він підписав капітуляцію Радянського Союзу”. 

І тоді, як і у випадку зі звільненням Східної Європи, не за його вільним вибором.