Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
Роздивляюсь обкладинку свого паспорта. Вона вже потерта, виглядає не дуже. Найкраще на ній зберігся намальований прапор України, який висвічує жовто-блакитними кольорами. Кілька років тому я замислювалась, а чи не купити нову обкладинку. Але тепер вже не планую цього, бо ця обкладинка - зв’язок з моїм рідним містом Сєвєродонецьком, Луганської області.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Український паспорт Марини
Я придбала її у 2010 році, коли отримувала паспорт. 13 років тому. Тоді я точно знала, що обкладинка мого паспорта має бути з українським прапором та з написом “Україна”. Вже в 16 років я усвідомлювала, що я українка з Сєвєродонецька. І таких підлітків, як і людей дорослих, було багато в моєму місті та загалом в нашому регіоні, попри твердження російських пропагандистів, що на Донбасі чекають Росію.
Один рік без друзів
Ми бачили своє майбутнє в Україні, але у РФ були інші плани. Вперше я ледь не втратила свій дім у 2014 році, коли росіяни окупували частину Луганської та Донецької областей. Вони намагалися тоді захопити Сєвєродонецьк, але українська армія завадила їхнім намірам. Подальші 8 років я могла їздити додому, до батьків, навіть не усвідомлюючи, який скарб для мене зберегла наша армія.
Але прийшов 2022 рік. Нам із січня казали, що Росія щось готує - можливо, чергову війну. Я була серед тих, хто не вірив в це. Вважала, що це повна дурість - починати війну проти найбільшої країни Європи. Тому 22 лютого я їхала потягом додому, на день народження мами.
23 лютого стало моїм останнім мирним днем в Сєвєродонецьку. Це був теплий сонячний день, ми гуляли містом з мамою. Ми будували плани на 24 лютого, навіть не уявляючи, що найголовніший план з наступного дня буде єдиний - вижити.
Росіяни досить швидко підійшли до мого міста. Почали його знищувати вже з третього дня війни. Ми ж почали звикати до нових реалій. Ми їли потроху, щоб їжі вистачило надовше, бо магазини відкривались лише на декілька годин. Ми молились, щоб не захворіти, бо аптеки були зачинені. Ми не спали нормально ні вночі, ні в день. Бо треба було чергувати, прислухаючись, чи не летять російські снаряди в наш бік. Хоча зараз я розумію, що ми ніяк не змогли б врятуватися від них.
Я була з мамою і з татом в рідному домі. Це мені давало енергію і наснагу. Хоча я дуже сумувала за чоловіком, який залишився в Києві. Тоді я не знала, чи ще побачу його колись. Та чи не опинюсь в російській окупації.
Під обстрілами я їхала з Сєвєродонецька. Батьки змусили, бо хвилювались за мене. Я пам’ятаю, як дивилась на них і думала, що боюсь їх втратити. Ми вже чули про те, як росіяни жорстоко вбивали цілі родини - і дітей, і дорослих - в Маріуполі, Бучі, Ізюмі. Було дуже страшно усвідомлювати, що щось подібне може статися з моїми рідними.
Плакала, сильно плакала, коли обіймала маму перед від'їздом. Я відчувала, що найгірше попереду. Так і сталося. 22 березня батьки опинились під сильним обстрілом росіян. Вони стояли в черзі до магазину, щоб купити трохи продуктів, а опинились в пеклі. Після обстрілу навколо було багато крові, лежали поранені і розірвана вибухом на шматки жінка. Батьки дивом вижили. Дивом.
За декілька тижнів мама приїхала до мене. Не витримала чергового прильоту снаряда біля нашого будинку. Коли я її знову обійняла, я була щаслива. Попри війну ми разом.
А тато залишився в Сєвєродонецьку. Він вірив, що це скоро закінчиться і росіяни будуть тікати. Але в кінці травня російські війська зайшли в місто, почалися вуличні бої, місто було зруйноване на 80%. На жаль, Україна відступила. Це чорна дата в нашому житті. Наша родина розірвана, наші долі зламані.
Тато в окупації, мама зі мною в Україні. Коли ми зустрінемось, невідомо.
Я дивлюсь на обкладинку свого паспорта. Він нагадує мені про мій Сєвєродонецьк. Український Сєвєродонецьк. Невеликий, комфортний, зручний і рідний. Мій дім, який надихав мене, який давав сили, який заспокоював. Зараз його немає. Тільки спогади. І я справді боюсь, що й через рік мій дім залишатиметься лише спогадом…
