Один рік без родини

Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.

Андрій Хілько, Київ

Оскільки я готував морально родину до війни, то звечора 23 лютого здійснив додаткову закупку всього необхідного, в тому числі господарських товарів.

Лягли спати пізно - приблизно о 23:45, оскільки доньки люблять довго купатися і опівночі в них зазвичай трапляється приплив енергії. 

Вже о 4:30 мені подзвонив знайомий депутат і повідомив, що почалась війна.

Я розбудив дружину, дітей не будили, сказав їй: "Почалося..". Вона спросоння не повірила, оскільки увесь час не визнавала, що це може статись, ми постійно дискутували щодо "шансів". Через 5 хв після пробудження ми почули сильні вибухи, оскільки наша квартира вище 8 поверху, то звуки вибухів були чутно сильно. Підійшли до вікна, і в цей момент над нашим будинком пролетів винищувач в сторону Василькова (Київська область). Хвилин за 10 було чутно свист ракети над будинком (тепер ми усі знаємо як свистять "калібри"), і ми побачили вибухи в районі аеропорту Київ (Жуляни).

Більше по темі

Один рік без сина – інтерв’ю з Анною Яхно

Мама, що втратила рік тому чотирирічного сина Сашу розповіла, як пережила рік війни.

Оскільки я родину повністю підготував, то в нас все необхідне було. Коли я вийшов на вулицю десь о 7 ранку, я побачив величезні черги людей до закритих іще аптек та супермаркетів. В банкоматах готівки вже не було. За 2 тижні до 24.02 я підготував власний благодійний волонтерський фонд, тому вже ввечері 25.02 я займався підготовкою до розгортання діяльності фонду.

Загалом 24 лютого 2022 р. - це був день дзвінків по телефону, координації дій з родичами, друзями, підготовки фонду, деяких поїздок містом на авто. На дорогах бачив розбиті покинуті машини, декілька разів проїжджав повз розстріляні машини та опинявся неподалік місць перестрілок, зокрема в районі Лук’янівки (чув там автоматні черги). Ми тоді спали переважно в одязі, я контролював дисципліну, вночі ми бігали в укриття в піжамах, за тиждень вже більш-менш адаптувались до такого дискомфорту.

Ще в листопаді 2021 року, коли я вперше попереджав дружину про можливість війни, потім на початку 2022 року, за вечерею вдома, я взяв з неї обіцянку, що коли почнеться війна і відбудуться співпадіння двох безпекових факторів негативного характеру, вона зробить усе потрібне, щоб зібрати речі і впродовж 20 годин ми виїдемо. Виїзд був призначений на період з 10 по 13 березня.

Пам'ятаю, що 7 березня, коли вранці я годував пташок в парку, десь з 8 до 11 години ранку я особисто нарахував 43 вибухи, які зміг почути. Наш район - Святошин, тому було чутно майже всі жахіття, що відбувались у бік Бучі, Ірпеня, Гостомеля.

9 чи 10 березня я сказав дружині, що прийшов час збирати речі та виїзджати. Перед виїздом ми з доньками робили "народні бандерівські запальні коктейлі" та складали їх на балконі, на випадок прориву десанту до будинку. Дружина випікала хліб, спілкувалась телефоном з рідними, займалась домашніми справами. В день виїзду всі ми були стривожені, оскільки я ні дружині, ні родичам не казав про маршрут, яким планував вивозити родину (в цілях безпеки), дружина також його не знала.

Деякі родичі не схвалювали нашого рішення вивезти малих дітей за кордон, запрошували в село, але я відмовився. Добирались складно, небезпечно, на кордоні я віддав авто, обняв усіх, поцілував і пішки з сумкою через плече пішов гірською дорогою. Мої виїжджали через непопулярний пункт пропуску зі Словаччиною, тому черг великих не було, але назад повертатись без авто було проблематично. Згодом я дістався Ужгорода, далі рушив на Київ потягом.

Зізнаюсь, мені складно без дружини та дітей. З дня виїзду ми не бачились. Доньки ростуть, меншій на час від'їзду було 4 роки, спілкуюсь з ними  майже щоденно, практикуємо відеодзвінки декілька разів на тиждень. Але я відчуваю, що донькам потрібен батько, для дітей це травма, яка може бути невиліковною.

Діти хочуть повертатись. Часто відправляю їм маленькі посилки з їхніми улюбленими іграшками, які залишились в Києві. Під час відеорозмов інколи ходжу з телефоном по різним кімнатам квартири, аби вони дивились і згадували рідний дім. За кордоном в них вже є друзі. Але в країні, де вони перебувають, багато "проросійських громадян" та самих росіян, тому старша донька регулярно потерпає від булінгу та цькування в школі зі сторони викладачів та учнів, боремось з цим.

Доньки хочуть повернутись, але бояться бомб, вибухів і ракет. Перші 2 тижні доньки здригались та трусились під час потужних вибухів в Києві. Якось я зайшов у дитячу кімнату, а вони як кошенята утрьох з дружиною сидять в темній кімнаті, перелякані та вкрай знервовані. Тому я твердо вирішив позбавити дітей у цьому віці необхідності бігати в укриття та смикатись від вибухів ракет.

Скоріш за все, родина повернеться після "повної перемоги", на яку ми всі чекаємо та щоденно до неї йдемо. Але треба бути певними після перемоги, що це справді перемога, а не фейкове перемир'я, яке за кілька років продовжиться черговою війною. Так, є багато складнощів на чужині, але ментальне здоров'я дітей безцінне, а наша психіка як зазвичай у людей 40+ вже безповоротно ушкоджена. Тому не варто перекладати на дітей тягар війни та привчатись до "нічого страшного, звикнуть".