Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
Майже рік тому Андрій Коцар доєднався до лав Збройних сил України. На початку війни він брав участь у боях за Ізюм. Потрапив у полон і був жорстоко катований росіянами. Навіть думав про самогубство. Однак після звільнення з полону Андрій не одразу отримав необхідну медичну допомогу. Більше того, влада забажала стягнути з нього 37 тис. гривень за зброю, яку він втратив, коли потрапив у полон. Ми зустрілися з Андрієм, щоб більш докладно дізнатися, що з ним сталося.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
На початку війни
У місто Борова Харківської області війна прийшла вранці 24 лютого. Андрій прокинувся о 5 ранку під звуки російського обстрілу.
Один рік без сина – інтерв’ю з Анною Яхно
«Я був готовий до початку війни. Про це відкрито писали в газетах, і ми з друзями обговорювали можливість початку війни. Я для себе вирішив, що долучусь до Збройних сил», – пригадує Андрій.
Наступного дня, 25 лютого, Андрій поїхав до сусіднього міста Ізюм і вступив до ЗСУ.
«Разом із земляками ми поїхали в Ізюм. Ми потрапили до військкомату, але там був безлад. Всі кудись бігли і говорили про можливі обстріли. У нас відмовилися брати документи. Тож частина хлопців пішла додому. Ми, ті хто залишився, вирішили приєднатися до місцевої тероборони. Нас одразу прийняли, дали зброю, і ми приступили до виконання бойових завдань».
Майже одразу Ізюм опинився в епіцентрі бойових дій. Росіяни постійно обстрілювали місто, особливо обстріли посилилися наприкінці лютого-на початку березня.
«У середині березня наше командування евакуювало населення і виїхало разом із цивільними. Нашу частину залишили в місті, обіцяли забрати за чотири дні. Але через постійні обстріли ми втратили зв’язок, тому у нас не було даних про пункти збору. Нас залишили, а ворог саме оточив місто. Минав час, але інформації про евакуацію не було, тому ми з друзями вирішили діяти самостійно. Ми вирішили сховати зброю і чекати прибуття ЗСУ чи диверсійних груп», – згадує Андрій.
Російська окупація і полон
До середини березня 2022 року місто вже було окуповане росіянами. Ізюм перебував під окупацією до вересня 2022 року. За цей час Андрій тричі побував у російському полоні. Бійця катували та погрожували вбивством. Однак Андрій ніколи не давав росіянам жодної інформації про зброю чи інших українських військовослужбовців.
Андрію вдалося сховатися від росіян. Він знайшов тимчасовий притулок у будинку колеги. Одного разу туди прийшов сусід і повідомив, що Андрія шукають росіяни.
«Мені довелося покинути будинок свого колеги, щоб не наражати його на небезпеку. Наступного дня, 31 березня, я поїхав до Борової. Дорогою мені вдалося без проблем об’їхати чотири блокпости, але на п’ятому блокпосту під час перевірки мого смартфона росіяни знайшли інформацію, яку я передавав українській розвідці. Я був упевнений, що видалив усі облікові записи та інформацію. Тим не менш, вони знайшли залишкові файли та скріншоти з геолокацією їхніх підрозділів».
Андрій тоді вперше був затриманий і потрапив у полон до військовослужбовців ЛНР (невизнаної республіки, створеної російською окупаційною владою на окупованій території Луганської області). Його побили, намагаючись дізнатися, де він сховав зброю. «На мене чинили величезний психологічний тиск – стріляли в повітря над головою, кидали під ноги муляжі гранат, виводили на мінні поля і стріляли за спиною, щоб налякати. Ці тортури тривали п'ять днів».
Згодом прийшов один із їхніх ватажків, і вони передали йому полоненого.
«Цей їхній бос був дуже ввічливим. Він сказав мені, що я гарматне м’ясо, і всі ми «шматки лайна». Ще мені сказали, що якщо я здам зброю, то залишуся живим. Потім у мене забрали всі документи і відпустили. Я був сильно побитий, тому вирішив переночувати в церкві, бо не було куди йти. Я вирішив не йти додому, щоб не наражати на небезпеку рідних».
Ніч була дуже важкою для Андрія, його переслідували думки про самогубство. Наступного дня по дорозі до місця, де мала бути його зброя, його знову затримали.
«Мене перевезли в невідоме мені місце і після побиття зачинили в маленькій кімнаті. Місця було небагато, рухи були сильно обмежені, їжі не давали, лише маленьку пляшку води. Я провів там два дні. Мене періодично виводили з камери і били, потім знову замикали».
Через два дні Андрія передали російській розвідці. Там його знову почали розпитувати про зброю та побратимів. Андрію погрожували відрізати кінцівки та вбити.
«Я придумав одну історію і дотримувався її під час допитів. Вони вирішили, що я нічого не знаю, втратили до мене інтерес і через кілька днів відпустили. Але перед цим вони змусили мене записати відео, на якому я говорю, що працюю на росіян».
Вдруге звільнившись з полону, солдат пішов до місцевого монастиря, де допомагав біженцям з Ізюма та довколишніх сіл, які втратили домівки.
У монастирі боєць прожив кілька місяців. Однак у липні до нього у монастир приїхали співробітники російських спецслужб.
«Ми поговорили, потім вони поїхали, але пообіцяли повернутися. Через два дні прийшли знову. Від мене вимагали показати місця, де ми були з підрозділом. Потім мене повезли в невідомому напрямку. Привезли в гараж, де була камера для допитів. Я пробув там шістнадцять днів. Били мене майже щодня, катували струмом, весь час психологічно тиснули. Мені кілька разів здавалось, що я зараз помру. Зрештою мене відвезли до міста і викинули з машини. Я ходив до церкви, жив у ченців і намагався допомагати людям».
Після визволення
Після звільнення Ізюма Андрія знайшли його колеги та журналісти Associated Press. Свою історію він розповів журналістам Василисі Степаненко та Євгену Малолєтку, які намагалися допомогти бійцю відновити документи, щоб він міг поїхати на реабілітацію. У той час Андрія постійно мучили кошмари та думки про самогубство.
Через тиждень після звільнення Ізюма Андрія повезли в місто для свідчень.
«Я розповів їм про все, що зі мною сталося, і пройшов поліграф. Вже тоді у мене почалися психологічні проблеми. Я звернувся за медичною допомогою. Однак мені її так і не надали. Мене та ще кількох зниклих безвісти солдатів зібрали в одному місці в Ізюмі, де ми три місяці чекали, що з нами буде далі».
Бійцям обіцяли допомогу в реабілітації, грошові виплати, але виявилося, що їх перерозподілили в різні військові частини. Андрія відправили спочатку до Дніпра, а потім на передову під Лиман бійцем. Тільки тут один з його командирів, майор, звернув на нього увагу.
«Він мене знову відправив до Дніпра, але там мене не хотіли класти на лікування. Лише після звернення до командира частини мене направили на лікування до Полтави».
Штраф за його поневіряння
Після майже року перебування в лавах ЗСУ, пів року полону в окупації Андрій у січні отримав перші виплати.
«Коли я ще був в Ізюмі, щодо мене проводилося службове розслідування. Результати його мені повідомили лише в січні, коли я зателефонував до бухгалтера нашої частини. Я хотів знати, чи заплановані для мене виплати. А він мені сказав, що виплат поки не планується, але у мене вже є борг у розмірі 37 тис. гривень за втрачену зброю. Я знав, що в Ізюмі ведеться слідство, але не думав, що мене так про це повідомлять», – розповідає військовий.
Друзі допомогли Андрію знайти адвоката, який погодився вести його справу.
«Я говорив з адвокатом. Він каже, що, на жаль, такі випадки непоодинокі. У його практиці вже були подібні випадки з військовими на Херсонщині», – пояснює Андрій. Він сподівається, що цей борг спишуть рішенням суд.
Зараз Андрій перебуває на лікуванні в Полтаві, і вперше за багато місяців його не мучать кошмари.
«Цей жах тепер зі мною назавжди, але я дуже щасливий, що нарешті вдається спати без страшних снів», – каже він.
